ПРАВЕДНИКИ З КОРСУНЩИНИ
Кого ми називаємо Праведниками
За добу нацизму у світі було знищено близько 6 млн євреїв. Понад 1,4 млн загиблих припадає на Україну. Жертв Голокосту було б набагато більше, якби не прості люди із шляхетною душею, які, ризикуючи своїм життям та життям своєї родини, переховували у себе євреїв. У Талмуді сказано: «Хто врятував одне життя – врятував цілий світ». Віддаючи данину вдячності людям різних національностей та віросповідання, які в роки Другої світової війни рятували євреїв від нацистського переслідування, ізраїльський Меморіальний комплекс історії Голокосту Яд Вашем з початку 1960-х років присвоює їм звання «Праведник народів світу».
За попередніми даними, на теренах України представниками різних національностей було врятовано понад 17 тис. євреїв. Станом на 1 січня 2017 року звання “Праведник народів світу” отримали 2573 громадянина України. Серед них – і троє наших земляків. У результаті копіткого пошуку вдалося встановити подробиці того, як під час окупації Родіон Іванович і Євдокія Терентіївна Федірки з Завадівки та Єрофій Погрібний із Нетеребки переховували євреїв із Житомирщини Наума Лазебника та його матір Хаю.
Як наші земляки рятували євреїв
До війни єврейська родина Лазебників проживала в селі Слобода-Чернецька (у 1961 році село було перейменоване у Лебедівку) Новоград-Волинського району Житомирської області. Батьки Гідаль Давидович і Хая Наумівна були кравцями, діти Наум (1922 р.н.), Мотя (1928 р.н.) і Роза (1931 р. н.) вчилися в школі. Цю сім’ю дуже поважали в селі.
А в 1930-их роках у життя цієї родини увірвалась політика. Склалося так, що історично більшість жителів села Слобода-Чернецька були поляками. І у жовтні 1935 року із нього, на основі компрометуючих матеріалів НКВС, трьома ешелонами було виселено 16 польських родин у Харківську область. А на місце виселених радянська влада переселила колгоспників-ударників із Київської та Чернігівської областей. Серед них були родини Родіона Федірка з Завадівки, Єрофея Погрібного з Нетеребки та Феофана Марцьохи з Глушок. Варя (1923 р. н.), середня дочка подружжя Федірків, подружилася тоді з майже своїм однолітком Наумом Лазебником. Після німецького вторгнення в СРСР частина переселенців повернулася на своє колишнє місце проживання. Поїхала з батьками і Варя Федірко.
Науму Лазебнику та іншим юнакам було доручено евакуювати колгоспну худобу на схід, але по дорозі їх обстріляли, вони потрапили в оточення й повернулися додому. Але їхнє село вже було окуповане нацистами.
Перші місяці окупації пройшли для Лазебників спокійно: батьки Гідаль та Хайка шили для своїх односельців, Наум і Мотя працювали в колгоспі. До червня 1942 року окупаційна влада їх не чіпала, поки в село не прибув новий керівник і негайно повідомив про євреїв у район. Незабаром у село наскочила поліція. У кінці червня 1942 року Наум з братом працювали на колгоспному полі, мати – на колгоспному городі, батько та сестра були вдома. У цей час у село приїхали німці і, за наводкою поліцаїв, забрали батька та сестру. До Наума з Мотею прибіг товариш та повідомив про це. Дізнавшись про арешт близьких, вони сховалися в житі.
Увечері, потайки, пробралися в село до сусідки Людмилі Йосипівні Люблінської. Після цього Наум з братом розлучився. Матері теж повідомили про те, що сталося, і вона сховалася у жительки села Євгенії Федорівни Бовчук. Л. І. Люблінська передала Наумові, де знаходиться мати. Протягом п’яти тижнів вони ховалися в рідному селі та сподівалися на повернення Моті, але він так тут і не з’явився, й до кінця окупації мати з братом нічого не знали про його долю.
А виявляється, брат Мотя через три дні після арешту батька та сестри пішов до тодішньої Київської області. Наума з матір’ю розшукували, і вони у кінці липня рушили на схід до колишніх сусідів. Добиралися вони туди вісім діб: де пішки, де на конях, де на потязі. Дісталися до села Нетеребки, де знаходився хутір Єрофея Погрібного, їхнього колишнього сусіда по селу Слобода-Чернецька. Він та його дружина з дітьми залишили у себе Хаю Лазебник до кінця окупації. Зараз хутір, де вони жили, називається селище Сахнівське.
Наум рушив далі, поки не добрався до села Завадівки, де тепер жила Варя Федірко з батьками та сестрами. Незважаючи на велику небезпеку, подружжя Федірків погодилося заховати друга своєї доньки. Йому обладнали притулок на горищі, потім, з настанням холодів, перевели в підвал. Варя віддано доглядала за Наумом аж до звільнення села в лютому 1944 року: вона прала білизну, приносила поїсти. Одного разу його побачив на вулиці німець, погнався за ним і прострелив ногу – й вона лікувала ногу, тому що могла бути гангрена. Сусіди знали, що вони ховають єврея, але не видали.
Після звільнення Корсунь-Шевченківського району Наум вирішив йти додому. Уже через місяць він знову був у Слободі-Чернецькій, поспішаючи дізнатися про долю батька, Моті та Рози. З’ясувалося, що батько та сестра були розстріляні ще в 1942 році незабаром після арешту в Новоград-Волинській в’язниці, а ось де вони поховані, він так і не дізнався. Повернувшись, він зустрівся зі своїм братом Мотею, який теж, виявляється, ховався в Корсунь-Шевченківському районі в селі Глушки у колишнього їхнього сусіда Феофана Марцьохи. Їхній будинок у рідному селі вцілів, і Наум відправив брата на Київщину шукати матір. Мабуть, у ті важкі часи, коли юна Варя доглядала за Наумом під час окупації, між ними і пробігла іскра кохання. Бо мати повернулася не сама – разом з нею приїхала і Варвара Федірко. У квітні 1944 року Наума призвали до діючої армії, і направили на фронт. У боях за місто Бухслау він отримав кульове поранення ноги. Кінець війни застав його у Чехословаччині.
Повоєнне життя героїв цієї історії
Про врятованих мені вдалося дізнатися набагато більше, ніж про рятівників.
Після демобілізації, у 1946 році, Наум Лазебник повернувся до рідного села, а наступного одружився на Варі Федірко, своїй рятівниці. Вона працювала медиком. У них народилося троє синів. Вони часто їздили у Завадівку до батьків Варвари. Наум Григорович працював у Лебедівському колгоспі, потім його обрали головою сільського споживчого товариства. У 1971 році був обраний секретарем парторганізації місцевого колгоспу, а в 1975 році – його головою, потім – головою сільради. З 1987 року працював завгоспом лікарні. І тільки у 80 років пішов на пенсію.
Наприкінці 2007 року вони з дружиною переїхали до сина Володимира у сусіднє село Наталівку, де проживали до самої смерті в 2014 році. Саме Наум Григорович Лазебник, будучи вже на пенсії, вирішив віддати борг вдячності рятівникам своєї сім’ї. З допомогою старшого сина Миколи він відправив документи – і 13 квітня 2008 року Яд Вашем удостоїв Родіона і Євдокію Федірків, а також Єрофея Погрібного почесним званням “Праведників народів світу”. Цей диплом Посольство Ізраїлю в Україні надіслало Варварі Родіонівні. У Завадівці про цю подію знали тільки їхні родичі, а всьому селу про це було невідомо.
Мати Наума Хая Наумівна померла в 1960-х роках, похована в с. Лебедівці, а його брат Мотя жив у Чернівцях, помер на початку 2000-х років, там і похований.
Набагато менше вдалося дізнатися про самих Праведників.
Федірки жили у Завадівці ще з діда-прадіда. Усі чоловіки цього роду були високими та фізично міцними. Не був виключенням і Родіон Іванович, який народився у 1900 році. Десь на початку 1920-х років він одружився на Євдокії Терентіївні, у них народилося троє доньок. Були вони добрими та роботящими людьми. До колективізації їхня сім’я була заможною, і дід Родіон розповідав онукові Миколі, як їм шкода було віддавати в колгосп своїх коней.
Але вони все ж таки змушені були це зробити, і в колгоспі Родіон Федірко теж працював біля коней. У 1944 році, після визволення Завадівки, Родіона Івановича мобілізували. Він був сапером, підірвався на міні, й у нього вирвало очі. Тільки у 1946 році його привезла з війни додому медсестра з Ташкентського госпіталю. І тридцять повоєнних років він прожив сліпим, а останні три роки – ще й паралізованим. Помер у 1975 році, похований у Завадівці. Його дружина Євдокія Терентіївна молодою ходила в ланку до колгоспу, а потім була домогосподаркою. Відзначалася надзвичайною охайністю – і місцеві вчителі завжди брали у неї молочне. Померла раптово у 1965 році. У Завадівці й зараз живуть нащадки Євдокії і Родіона Федірків – брати Шевченки, Микола Кущенко. А їхній онук Василь Брухтій, який виріс біля баби та діда, а зараз живе у Чигирині, щороку приїздить до села на поминальні дні.
А про ще одного праведника Єрофія Погрібного, який переховував Хаю Лазебник, відомо тільки те, що він народився у 1893 році, помер у 1959-му та жив із родиною на хуторі біля с. Нетеребки. На сьогоднішній день ніхто із старожилів та краєзнавців сіл Нетеребки та Набутова не пам’ятає ні цю людину, ні цю історію. Можливо, хтось із його нащадків прочитає цю статтю та й сам відгукнеться.
Кожен вибирає для себе, як жити і як чинити в тих чи інших випадках. Ці наші земляки у трагічних обставинах війни вчинили по-людськи, виявивши свої шляхетність та мужність. Велика їм за це вдячність та шана!
Клавдія КОЛЕСНИКОВА,
редактор газети «Надія».
