Сьогодні увага до Чорнобильської зони відчуження прикута не менше, ніж 34 роки тому. У 1986-му пожежа на Чорнобильській АЕС майже знищила життя у 30-кілометрвій зоні відчуження. Сьогодні пожежі, які почалися 4 квітня 2020 року у тій самій 30-кілометровій зоні, спопеляють величезні площі і разом з ними все живе, що раділо життю у здичавілих за три десятки років лісах Прип’яті.
Паралелі
24 квітня члени правління ГО «Союз. Чорнобиль. Україна» зійшлися біля стели героям-чорнобильцям на Алеї Слави у Корсуні, щоб оживити закарбовані в пам’яті події та пом’янути своїх побратимів-ліквідаторів, які вже пішли за межу вічності. Скромно. По-карантинному. В масках на обличчях і з полум’яно-червоними квітами в руках.
Напередодні дня роковин Чорнобильської трагедії ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС бачать своєрідний символізм у повторенні, нехай і в іншому масштабі та обставинах, тієї трагедії, яку вони колись перебороли. І мораль з цього мають гірку: людство так і не зробило висновків з бездумного поводження з природою.
Що схожого між цими подіями тоді і зараз? Багато. І те, що першопричиною біди в обох випадках став людський фактор. Й те, що першими, хто пішов на ліквідацію стихій і прийняв на себе найпотужніший удар, стали пожежники. Є й третє, найболючіше, — люди знову втрачають своє житло, майно і знову приміряють на себе гіркий статус переселенців…
З 11 квітня беруть участь у ліквідації загорянь у Чорнобильській зоні і пожежники районного сектору Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Черкаській області. За цей час там побувало вже 5 рятувальників, зараз на зміну їм відправились ще троє вогнеборців на пожежному автомобілі. Як розповів начальник РС УДСНС Анатолій Здор, наразі завдання пожежних – ліквідовувати тління. Зазначає, що ситуація контрольована, але площа загорян величезна, «більша за наш район».
«Тоді також цвіли дерева…»
Олексій Гузь, нині голова районної організації «Союз. Чорнобиль. Україна», а у 1986-му — інспектор держпожнагляду Корсунь-Шевченківського райвідділу внутрішніх справ, відверто зізнається, що сьогоднішні пожежі під Чорнобилем болісно розтривожують його особисті спогади про пережите влітку 86-го року.
Ніч з 26 на 27 квітня 1986 року, коли натяками, здогадами прийшло перше тривожне повідомлення про страшні події в Чорнобилі, Олексій Гузь пам’ятає у найдрібніших деталях… Те, чого доти навіть не уявляла свідомість, залишило незгладимий слід в житті його і тисяч інших ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Небачена світом катастрофа, нечуваний ніколи ворог… Його довелося тоді приборкувати майже наосліп, ціною власних життів, здоров’я, доль…
Біля адмінбудівлі ЧАЕС. 1986 рік. Фото з особистого архіву О.М.Гузя
— ТО БУЛА НІЧ З П’ЯТНИЦІ НА СУБОТУ, — пригадує мій співрозмовник. — Я чергував в оперативній групі райвідділу міліції. Десь під ранок мені повідомили колеги, що їхні радіостанції ловлять-якісь переговори, нібито по Київській області підвищений виклик пожежників, яких кудись направляють. Але куди? Ніхто нічого не знав. Тоді таку інформацію приховували, а більшість взагалі довідалася про страшну катастрофу лише через кілька днів, коли мовчати вже не можна було. Але в той момент це був для нас перший дзвіночок тривоги. Другий пролунав, коли о шостій ранку прийшов начальник міліції і запитав, хто вміє користуватися дозиметричним приладом. Виявилося – ніхто. Потім у чергову частину зайшов черговий В.Ухань, а він якраз знав, як підключити дозиметричний прилад. Наділи навушники і в них почули сильний тріскіт: це означало, що вже на той момент у Корсуні був сильно підвищений рівень радіації, хоча виміряти його ми не могли. Вже після чергування почув від колег, що таки трапилася страшна біда – зрозуміли це по підвищеному рівню виклику пожежників з усіх регіонів.
У ПЕРШИХ ЧИСЛАХ ТРАВНЯ Олексія Гузя направили на Черкаський навчальний пункт з підготовки хіміків-дозиметристів. А вже 5 червня у складі зведеного загону УВС Черкаської області в кількості 350 осіб він прибув на ліквідацію катастрофи на Чорнобильській атомній станції. Разом з ним тоді на справжню війну з невідомими ворогом їхали й семеро інших корсунців: пожежники Корсунь-Шевченківської пожежної частини Микола Микитенко, Микола Іваненко, Юрій Маршаленко, Анатолій Джунь та із Стеблівської пожежної частини Василь Коряк, Дмитро Шевчук і Григорій Шульженко. На ранок 6 червня вони перетнули кордон тридцятикілометрової зони. «Поки їхали – розповідали анекдоти, сміялися, — пригадує Олексій Миколайович. – А тут враз усі затихли і тільки дивилися у вікна. А там – люди в масках, у захисному одязі, наче на війні чи у якомусь фантастичному фільмі».
Контрольно-пропускний пункт перед м. Прип’яттю. 1986 рік. Фото з особистого архіву О.М.Гузя
На зараженій радіацією території йому довелося працювати 20 діб. Двадцять діб боротьби насамперед з пожежами, які виникали навколо ЧАЕС: у лісах, селах, особливо на торф’яниках — щоденно по кілька, а торф’яники взагалі горіли постійно. Пригадує Олексій Миколайович одну з надзвичайних ситуацій: «Ми гасили торф’яник, і в нас раптом глохне двигун. А тут і вода закінчилася. Машина не може рушити, ми не можемо нікуди вибігти, бо під ногами вогонь… На щастя, неподалік був бронетранспортер, який нас і витягнув. А так згоріли б…»
РОБОТИ НА СТАНЦІЇ ВЕЛИСЯ БЕЗПЕРЕРВНО, і день, і ніч. Люди виснажувалися, але навіть не думали про ризик, про те, чи заплатять їм за таку роботу, думали тільки про свій обов’язок врятувати від страшної біди своїх співвітчизників, свою землю…
Четвертий енергоблок ЧАЕС, О.М.Гузь крайній справа. 1986 рік. Фото з особистого архіву О.М.Гузя
— Після повернення із «зони» через місяць помер Вася Коряк, у інших також виникли проблеми із здоров’ям. Помер молодим Юрій Маршаленко. У багатьох перебування на ЧАЕС вплинуло на подальшу долю, на особисте життя. Там бачили багато страшного: моторошно було дивитися на покинуті будинки, в яких вітер теліпає відчинені кватирки і двері, на зграї блукаючих собак, іншу покинуту домашню живність. Моторошно було відчувати постійну небезпеку. Але було серед усього лихого і світле, добре — це наша дружність, згуртованість, взаємопідтримка, — пригадує пережите Олексій Гузь.
Ми закінчуємо розмову біля розквітлих рясним білим цвітом вишень. «А тоді також цвіли дерева», — зітхає чорнобилець-ліквідатор. Прекрасне і страшне, як завжди, поруч в цьому світі. Проте страшне все одно колись минає, і тільки чисте, світле залишається на землі назавжди…
Світлана ПЕРЕЦЬ
