Безжурність і легкість. Незмінна посмішка на обличчі. Здавалось би, у бездощовому житті таких жінок немає ні протягів, ні гроз. Та коли вона береться за перо, крізь вуаль її текстів проступає мільйон чистих емоцій. Є в них і щастя без меж, і такий же бездонний смуток…
Бути щасливою – не так «завдяки», як «всупереч», – Людмила Анатоліївна Бистрова-Дробот уміла змалку. А це талант неабиякий – відчувати смак життя. Народилася пані Людмила у повоєнні роки у місті Корсуні, який з 1944 року став називатися Корсунем-Шевченківським. «Я завжди думала, чому Шевченківський, і з роками переконалася, що Корсунь є не один, а Шевченківський тільки наш», – говорить поетеса і додає, що саме асоціація з невмирущим Кобзарем стала визначальною для корсунців: вони зберігають пам’ять про великого поета і проникають безумовним почуттям любові до свого рідного краю.
З 1953 по 1958 рік навчалася в середній школі №1, а потім у школі №2. Брала участь у художній самодіяльності, у літературних студіях, навчалася грі на скрипці. Закінчила з відзнакою ЧНУ ім. Б. Хмельницького – і поїхала за направленням у Краснодон, що на Луганщині. Там навчала дітей української мови. А ще там почалася її журналістська діяльність.
– Досі зберігаю газетну вирізку із першою своєю авторською заміткою, – каже пані Людмила. – Датується вона 1969 роком. Це публікація на шпальтах «Слави Краснодону» про зустріч моїх учнів із письменником Васильєвим.
Відтоді журналістика стала важливою частиною життя Людмили Анатоліївни. Коли вона повернулась у 1975 році до Корсуня, працювала, в основному, в освітянській сфері. Однак її статті традиційно прикрашали і оживляли сторінки місцевих видань. У 2007 році доля повела жінку в Київ, де доводилося працювати в різних галузях. І лише в 2014 році пані Людмила знову повернулася до своїх витоків – у рідне Надросся. Відтоді її чудові вірші та не менш талановиті статті стали раз по раз з’являтися в районці, а на місцевому радіо з її легкої руки було започатковано цикл авторських передач «Сонячний промінь від мене до тебе».
В центрі газетних статей і радіопередач Людмили Бистрової-Дробот завжди була людина. Її доля, її злети і падіння. Життя, як воно є. Кожну з цих історій авторка проживає, як власну, бо має надзвичайно тонке вміння співпереживати. Саме публікації про героїв, які живуть посеред нас, і полюбили наші читачі – за щирість, безпосередність і глибину.
Найбільш щемно в статтях пані Людмили звучить тема батьків і родини.
«Коли є мама і тато – тоді в людини два крила. Коли когось із них не стає – ти втрачаєш одне крило. Коли не стає двох – твоє життя продовжується, але втрачаєш відчуття польоту»
, – якось-то сказала вона крізь сльози. Неспроста свою поетичну збірку «Цвіт душі моєї» Людмила Бистрова-Дробот присвятила світлій пам’яті дорогих батьків – Анатолія Володимировича і Віри Матвіївни. Неспроста, як до найріднішої кровинки, нині горнеться до своєї другої половинки – чоловіка Леоніда Петровича Дробота. Безмежно любить доньку Світлану, зятя Олександра і внуків Віталія й Євгена.
Так, життя її завжди було і залишається бурхливим, як стрімкий потік. Та після творчих зустрічей, презентацій, виснажливих поїздок вона завжди повертається туди, де спокій. Із тихою радістю в серці лине туди, де живе щастя. Додому.
