Артем Колісник: «Моє місце там, де друзі-побратими відстоюють волю і незалежність України»
Він з вигляду – звичайний український хлопець. Так одразу і не скажеш, що за плечима в Артема більше року служби у зоні воєнних дій, в елітному десантно-штурмовому батальйоні 95-ї бригади. Спокійний, врівноважений і небагатослівний. Вже із розмови, коли дізнаєшся про деякі фронтові деталі, розумієш: він – справжній солдат нового українського формату. З тих, хто на війні — через свідомий життєвий принцип «Якщо не я, то хто?»
«У 95-ій ми робили такі речі, що нереально було»
На війну Артем міг і не потрапити, бо мав «залізний» привід залишатися вдома. У свої 34 він батько чотирьох маленьких дітей: дев’яти, семи, п’яти і двох років — двох милих дівчаток і трохи меншеньких від них двох синочків. Усіх любить безмежно. Але так само невимірно багато в його душі і любові до рідної землі, своєї країни. У біді два роки тому опинилася ненька Україна. А щоби лихо не дісталося дорогого серцю краю, любимої сім’ї, вирішив: його місце там, на лінії зіткнення з ворогом.
Зараз зізнається: хотів іти іще у першу хвилю мобілізації, але жінка не пускала. Його вірну дружину Людмилу не важко зрозуміти, адже їй самій, в постійній тривозі за чоловіка і чеканні, доведеться ставити на ноги чотирьох малих діток… На це у чоловіка був переконливий аргумент: «Якщо не я, то хто тоді?» І дружина не змогла заперечити.
Пішов в АТО за четвертою хвилею. У лютому 2015-го був мобілізований, спочатку відправився на навчання на Житомирський полігон ВДВ, у десантно-штурмовий батальйон 95-ї бригади, де провів 2 місяці. Звідти вирушив на Слов’янськ. Коли ведемо розмову про бойові будні у десантних військах, відчуваю за скупими словами бувалого в бувальцях десантника нотки неприхованої гордості.
— 95-та бригада – це еліта українських десантних військ, та й взагалі всієї армії. У 95-ій ми робили такі речі, що нереально було. Ох і не любили нас «сепари», боялись, накривали вогнем тільки так, — розповідає Артем.
— А як часто доводилось потрапляти під обстріли?
— За тиждень, мабуть, рази 3-4 точно. Бувало й таке, що добу сиділи під вогнем. А вперше потрапив під «гради» через пару годин, як тільки приїхав в АТО. Щойно розмістилися, а тут обстріл. Спочатку почало тіпати, а з часом уже так звик, що й не звертав увагу.
Не оминаю нагоди розпитати в Артема про бойові завдання, в яких брав участь. «Ми були відповідальні за зачистку територій під час проведення бойових операцій. Коли наші брали Марьїнку, ми прикривали піхоту і мінометну батарею. Я був «зеушник», керував пересувною зенітною установкою. Якось навіть три дні в оточенні просиділи», — пірнає у потік спогадів мій співрозмовник. Слово «зачистка» спонукає мене думати про немалу небезпеку, на яку наражався солдат.
— Що являє собою зачистка? — прошу Артема роз’яснити.
— Це перевірка населених пунктів на предмет виявлення можливих розвідувально-диверсійних груп після бойових дій. Її виконує бригада із 7-10 осіб. Заглядали, можна сказати, у кожну шпаринку: вели огляд по вулицях, у кожній домівці, чи немає там бойовиків. Якщо когось виявляли – брали в полон. Разом з тим повинні були діяти дуже обережно, щоб уникнути жертв серед цивільних.
— До речі, з якими почуттями цивільне населення було до вас налаштоване?
— Хто як. Була історія – заїжджаємо колоною, стоїть дідусь, маше наче так привітно. Потім нам у спину дістає 18-ту «муху» (РПГ) — і в автомобіль. 10 осіб загинули одразу. Попервах ставлення населення було більше негативне. У Слов’янську нам казали сепари: «Чого ви прийшли сюди. З Росією нам добре було». Шкодили нам, підсовували зіпсовані продукти. Зараз ставлення змінилося, вже більше людей стають на нашу сторону.
Від солдата до комвзводу
Він бачив пекло і смерть друзів. Він небагатослівний і говорить про бойові дії, як зазвичай ми розповідаємо про свої робочі моменти. Нині Артем Колісник справжній військовий-професіонал, адже у червні підписав контракт на службу в Збройних Силах України.
— Я демобілізувався у квітні 2016-го, — розповідає Артем, — побув вдома 2 місяці і вирішив: треба знову йти служити. Тому без вагань підписав контракт. Поки що на півроку (для бійців АТО можливий такий варіант), а далі буде видно.
Як дозволяє закон, він сам собі вибрав місце служби – у 72-й Білоцерківській бригаді. Тепер загартований в боях воїн вже не просто солдат, яким був у 95-й бригаді. Командування оцінило його бойовий шлях, рівень підготовки і вирішило – досвідчений десантник буде командиром взводу. Після підписання контракту, яке відбулося у Новотроїцьку, поїхав на полігон у Чернігівську область на курси старшин батальйонів. Зараз займається підготовкою молодих солдатів. А цими днями побував у відпустці, під час якої ми й зустрілися для цієї розмови.
Безумовно, з новим званням і обов’язками Артем отримав і гарне грошове забезпечення. Про «армійські» гроші зараз говорять багато і навіть роблять на це ставку при виборі професії військового. Але Артем зізнається: тут справа навіть не в грошах. До мобілізації він працював на Селищенському цукровому заводу слюсарем, де теж отримував непогану зарплатню. Міг би й знову повернутися до старої роботи. Проте відчуває: його місце – там, де друзі-побратими відстоюють волю і незалежність України, де патріотизм доводять на ділі, а не на словах. Каже: «А багато у нас таких хлопців, місяць після демобілізації посидять вдома і вертаються». Вертаються, щоб боронити, відстоювати, захищати наш народ, нашу величну землю. І таким героям нашого часу — слава!
Світлана Перець
