Кожен будинок, як і людина, має свою біографію, власну унікальну історію. Хтось його створює і хтось доглядає, а час вперто і невблаганно, рік за роком підводить до лінії старіння… І, як не прикро, через брак коштів і можливостей цей процес зазвичай стає неминуче згубним. Така лиха доля чекала й приміщення фельдшерсько-акушерського пункту в селі Завадівці. Але її, капосну долю, все ж вдалося обіграти.
Типове приміщення, збудоване у 1990 році колгоспом імені Щорса, – практично в центрі села, яке розділяє із районним центром 12 кілометрів дороги. ФАП для завадівців став місцем, де лікують всі болі – і тілесні, і душевні. Перейми, побутові травми, застуди – у медпункт. Поговорити про те, про се – знову в медпункт. Щодня – люди, обстеження, рецепти, препарати, довідки… На тлі безперервної метушні незмінними тут залишаються лише характерний для медичного закладу запах ліків, а також спокійний голос Людмили Шаповал – завідувачки ФАПу, яка понад 25 років в його стінах спілкується із пацієнтами, як з рідними: по-людяному, доброзичливо.
А людям в селі таке небайдуже ставлення – як ковток води для спраглого. Адже автобус до Корсуня курсує тільки раз на тиждень. А поза городами і тяжкими буднями вони не присвячують своєму здоров’ю достатньо часу й уваги. Лікуватись до фахівця йдуть, коли вже добряче припече… Це, звичайно, істотно ускладнює роботу медика на селі. І все б нічого, та з початку 2000-х років ФАП став потребувати «лікування» не менш, ніж пацієнти. Будівлю охопили свої «хвороби»: став протікати дах, ремонту просили підлоги й стіни…
Не треба зайвий раз нагадувати, що для «реанімування» приміщень сільських ФАПів вкрай бракує бюджетних коштів. І двоє працівників завадівського медпункту – фельдшер і молодша медична сестра – тут не можуть нічим зарадити. Та є в українських господарів особлива ментальна якість: в безперервній боротьбі з побутовими бідами вони навчилися знаходити вихід зі, здавалось би, пропащих ситуацій. Так, голова сільради Анатолій Куліченко, не чекаючи з моря погоди, разом із медпрацівниками взялися до роботи.
– Щоб зменшити витрати на комунальні послуги та утримання приміщення, у 2012 році ми перемістили сільраду в приміщення ФАПу, – розповідає Анатолій Куліченко, який головує у селі з 2005-го року. – Відтоді ми стали добрими сусідами під одним дахом. За кошти, виділені з сільського бюджету, встановили склопакети, зробили ремонт трьох кімнат, а згодом розпочали заміну покрівлі.
Власне, тема даху стала, так би мовити, яблуком розбрату між господарями і майстрами з райцентру, які охоче пропонували свою допомогу в цій справі. Але ж рахунок виставили чималий – 220 тисяч гривень. Сільський голова, знаючи собівартість необхідних матеріалів та провівши відповідну калькуляцію, відправив «помічників», як то кажуть, на багатші села. А сам подався шукати більш прийнятні варіанти. Відтак аж із Черкас їхали в Завадівку робітники, котрі замінювали старий шифер на новий лискучий профіль. І потиснули руки на сумі 75 тисяч гривень.
Анатолій Куліченко переконливо запевняє, що їхнє сусідство з медпунктом аж ніяк не створює дискомфорту в роботі ні управлінцям, ні медикам. Але головне – воно дало можливість добряче економити. Придбали сучасний твердопаливний котел – один на двох. Спільними силами наводять лад у будівлі. До того ж, у 2016 році виділено 108 тисяч гривень на поточний ремонт будівлі. Близько 60 тисяч заплановано вкласти в укріплення фундаментної частини приміщення.
– Завадівський ФАП обслуговує 700 жителів села, – розповідає головний лікар комунального закладу «Корсунь-Шевченківський Центр первинної медико-санітарної допомоги» Галина Савчук, – Він надає кваліфіковану, наближену безпосередньо до людей, допомогу. Звичайно, стан благоустрою медпункту ще далекий від ідеального. Так, на сьогодні на його території немає свердловини, а отже, проведення води – першочергове завдання. Та спільна з сільською радою стратегія оновлення приміщення – це справа, варта поваги і прикладу.
А люди йдуть і йдуть знайомим здавна, протоптаним шляхом у медпункт – кожен зі своїми турботами… Більшість населення села – пенсіонери, які так часто стукають у двері ФАПу не задля того, щоб обстежитись чи отримати рецепт на ліки. Вони шукають тепла, розуміння, слів співчуття. І як добре, що тут вони їх завжди знаходять.
Олена МАРЧИК
