Бувають люди, з якими говорив би вічність. Розумні, чутливі, вдумливі… Так, мимовільна зустріч 9 вересня, на День міста Корсуня-Шевченківського, із Світланою Кас’яненко переросла у змістовну, натхненну бесіду. Мені як журналісту не хотілося відпускати від себе людину, яка має коштовні скарби. Ці скарби – слово, пісня, думка. А пані Світлана із властивою їй щедрістю душі нанизувала цінними перлинами історій намисто нашої розмови.
Отож, для вас – ексклюзив із поетом-піснярем, авторкою та виконавцем, дитячою письменницею, громадською діячкою, очільницею мобільної концертної волонтерської групи «Вольниця», нашою землячкою, нині киянкою Світланою Кас’яненко.
– Пані Світлано, як народилася «Вольниця»?
– Наша мобільна концертна волонтерська група «Вольниця» народилася під час подій на Майдані. Я як киянка приводила по декілька осіб додому, яким треба було випрати закіптюжені речі, поголитися, відіспатися, бо все інше (їжа, теплі речі та ліки) були для всіх у необмеженій кількості. Одним з таких був Костянтин Олійник, відомий як «трубач Майдану». Під його стоголосу трубу шикувалися вранці на Майдані, а «Лента за лентою» та Гімн України в його виконанні звучали там, де були загострення та протистояння…
19 січня на Грушевського під бій дерев’яними палицями об залізо підіймалося волосся. Тоді цей бій для мене став музикою, я записала слова – і вийшов «Набат на Грушевського». Тоді з піснями та віршами на головній сцені виступало багато людей, і ми також. Тому вже всі знали і бачили, хто що вміє. А коли почалася війна, до нас підійшов Крістіан – француз, лікар-хірург, парижанин, який приїхав до нас ще на початку подій на Майдані, він попросив дати концерт під Борисполем – там стояли «Золоті ворота». Ми «зліпили» концертну програму, десь взялися ще артист з м. Барнаул, що майстерно володів скрипкою, та з Дніпропетровська, волонтери купили «добреників», і там відбувся наш перший «млинець». Хлопці замовили пісню – козацьку батальйонну. Не зволікаючи, я одразу її написала і записала – це була моя перша пісня про війну, яку майстерно і душевно виконав Андрій Харенко.
– Перша поїдзка на війну – якою вона була?
– Моя перша поїздка на війну була незабутньою. Від Станиці Луганської ми їхали до забутих волонтерами, а здавалося, й самим Господом хлопців у супроводі бійців зі зброєю, за півтора кілометри до російського кордону. Страх був такий, що просто всі, хто їхав, замовкли, і кожен, напевно, думав, що з хвилини на хвилину… Але все обійшлося. Перед поїздкою отець з м. Лубен благословив мене, аби я одягла на груди бійцям хрестики, тож я те й зробила, але не поспіхом, а дивлячись в очі і спілкуючись з кожним: «Любий мамин соколику, хороший, красивий! Сонячний промінчику із очима, як мирне небо! Я так далеко приїхала, аби сказати тобі, що ми любимо, цінуємо, вдячні… Пробачте, що ви тут, а ми там… Дякуємо за можливість жити, як і раніше…»
Ось так до кожного знаходилися індивідуальні слова та побажання. У хлопців тремтіли бороди, виступали сльози. Їм бракувало нашої уваги та Любові. Дорогою додому очі 20-літніх хлопчаків випливали у мене перед очима, і я не стримувала сліз (на фото: афіша на станції метро Майдан Незалежності).
– Ваша пісня «Він – солдат» рве серце і викликає в грудях неймовірну колотнечу. Правдивістю, надривом, глибиною… Як з’явилася ця композиція? Як взагалі народжуються Ваші пісні?
– Якось взимку я заїхала в Корсунь і загрузилася до стелі. В будинку культури (дай їм Бог здоров’я) понатирали шуби, нарізали олів’є, напекли пиріжків, накупили якісного сальця… Як же смакували ті страви у бліндажах у той час, коли гриміли «гради»!!! Коли Костянтин Олійник після рясного «граду» вийшов з укриття, то дуже здивувався: було знищено все, окрім нашого бусика…
Так поїздка за поїздкою з’являлися нові пісні: у Станиці Луганській – про підполковника Сергія Сухину, у Щасті – про зеленоокого Миколу з Черкащини, який приїхав воювати з гармошкою. А «Він – солдат» народилася через рік після початку війни, нею я закричала до байдужих людей. Пісню про 56 загиблих лікарів-хірургів, які загинули під час війни, рятуючи інших, написала останньою.
Загалом у моєму пісенному доробку 130 різножанрових пісенних творів, 30 з яких корсунці чули на радіо «На хвилі Корсуня». Дякуючи Всевишньому їх залюбки виконують як сольні виконавці, так і художні колективи, їх везуть на фестивалі, під них нагороджують бійців, а в 16-му році піснею «Рік Новий» відкривали головну ялинку країни, її виконала Дар’я Акулова – переможниця «Україна має талант. Діти».
– До речі, про дітей. Розкажіть, будь ласка, про Ваші авторські дитячі книги.
– Зараз якомога більше хочеться писати для дітей, тому видано три дитячі книжечки австрійським видавництвом «Дж. Дж.». Презентувала дитячу книгу, зокрема, і на Львівському форумі.
– Та все ж головний життєвий акцент – на поїдках в зону АТО?
– Ми перевезли десятки тонн продуктів, дали понад 300 концертів на підтримку бійців. Хоча в цьому році поїздок було не більше семи. Змінилося все. І хлопців, яким по 20 років, – небагато, і харчуються більш-менш нормально, і копійку якусь отримують, та й не гатять уже так: зрівняти 14-й рік і сьогодні неможливо. Найбільша потреба бійців, звісно, – це моральна підтримка , що ми й робили весь цей час. Але ніколи не їхали на концерти з порожніми руками. Намагалися принести потрійну користь: привезти домашньої їжі, дати концерт, нагородити героїв, одягти хрестики та тризуби, поспілкуватися і вислухати. Після тієї черги за хрестиками по моєму тілі цілу добу ішов озноб! Це говорить про те, що віддав частину енергії. У складі «Вольниці» їздили близько тридцяти осіб різних за фахом, з різних міст та сіл. Кожен з нас одночасно виконує багато місій: наприклад, Костянтин Олійник – трубач, що виконує дивовижні, всесвітньо відомі композиції, звукорежисер, водій і волонтер, який добуває солярку та продукти, Леонід Логвиненко – журналіст, фотограф, кореспондент декількох газет та волонтер, який також дбає про солярку та смаколики для бійців. Леонід здійснив більш як 30 поїздок у нашому складі, видав декілька книг про війну, опублікував десятки матеріалів про захисників, за що визнаний «Журналістом року». Я – очільниця «Вольниці», і про назву не думала, бо до війни очолювала літературно-мистецьке об’єднання «Вольниця», яке після війни, сподіваюся, стане на своє місце і запрацює сповна. Автор пісень, координатор наших поїздок і … волонтерка, що дбає про необхідне на фронті. Цього року багато охочих писали на ФБ у приват із пропозицією проїхати з нами, але я відмовляю, тому що це не екскурсія, а якщо ви – поет, то мені цього замало, бо «саночки треба комусь і на гору тягти»… Та й звикла вже до людей, які у поїздках нічого не вимагають: їм однаково, де ночувати і що їсти…
За період війни маю багато подяк, нагород, за що щиро вдячна. Живу так, тому що не можу інакше. Всі ми різні. Я от люблю активний спосіб життя. А ще знаю, що якби мала сина, то він би був там. Тому обрала собі тернистий, небезпечний і виснажливий шлях… Колись писала:
«Життя – не математика, бракує теорем,
Все важимо та важимо, щоб здихатись проблем…
Все горимо і мечемось у полум’ї та поті.
Та краще згинуть у вогні, ніж згнити в болоті!»
– Чи щаслива Ви людина?
- Ні. Бувають моменти… рідко… Наприклад, коли сиджу у залі, а хор дітей виконує мою пісню, або коли маю змогу пригорнутися до моєї донечки, обійняти її, закрити очі і вдихнути… Але вона живе далеко від мене, тому це щастя рідкісне. Донька – мій критик, блогер, піарщик, автор відеороликів та ідей для нових пісень. А ЩАСТЯ – це коли людині не бракує нічого.
Спілкувалася на сповнювалась творчим натхненням Олена Марчик
