Світлана Перець, журналіст
Корсунські активісти називають цей епізод місцевої історії «майданом під Корсунем». У анексованому Криму – «розправою бандерівців». У Російській імперії – про це знімають кіно.
«Майдан під Корсунем» став до певної міри завершальним епізодом протистоянь на Майдані у Києві. Тому сьогодні, у переддень вшанування історичних подій, що стали прологом Революції Гідності, вони заслуговують на особливо прискіпливу увагу українців. Хоча б тому, що «протистояння під Корсунем» вже майже чотири роки перебуває під прицілом пильної уваги керівництва Росії. Щобільше, судячи з ідеологічних насаджувань російської пропаганди, саме воно було відправною «точкою» для анексії Криму.
27 вересня у Росії в прокат вийшов художній фільм «Крым. С любимыми не расставайтесь», знятий режисером Олексієм Пімановим на замовлення Міністерства оборони РФ. Численні рецензії на стрічку, між іншим, вказують, що цей продукт російського кінематографу був знятий за ідеєю міністра оборони РФ Сергія Шойгу і схвалений Володимиром Путіним.
Не візьму на себе право судити про фільм в цілому (зізнаюся, що бачила в ньому лише окремі частини, бо стримало підспудне відчуття, що я вимажуся в якийсь бруд, якщо буду дивитися на замовну інтерпретацію подій в Україні очима посереднього російського споживача), хоча, за численними рецензіями, навіть російські кінокритики вважають його рівень посереднім. Але фільму наготували роль «пропагандиста історичної правди», а це означає, що його демонструватимуть мало не школярам. І це мене, жительку Корсуня-Шевченківського, лякає (як мало би лякати кожного свідомого громадянина в Україні), бо вивернута догори дригом історія зачіпає безпосередньо інтереси моїх земляків.
Отже, дія картини розгортається на тлі анексії Криму в 2014 році. Один із центральних епізодів фільму — це, як пише stctv.ru, «напад українських націоналістів під Корсунем-Шевченківським на автобуси з кримчанами, які поверталися додому з Антимайдану». Що ж побачить російський глядач про події 20 лютого під Корсунем? Рівно чотири з половиною хвилини брєду.
14-та хвилина стрічки. Засніженою дорогою їдуть п’ять автобусів. В них – прості юні, милі хлопці та дівчата. Їх наздоганяють кілька автівок із загрозливого вигляду дядьками у камуфляжі та балаклавах, з автоматами у руках. А попереду – блокпост, де вже палають шини, де такі самі озброєні, звірячого вигляду дядьки, що розмовляють калічною українською, зупиняють автобуси і миттєво починають лупити по них битами. Хтось крізь розбите вікно застрелює водія. За ним другого. Летять коктейлі Молотова. Автобуси палають. І знову постріли, і знову вбиті. Пасажирів автобусів валять на землю, б’ють кийками куди попало. Звірства продовжуються, і тут уже крупним планом перед глядачем – беззахисні дівчатка під ногами «бандерівців». Перекрученою українською один з бойовиків погрожує постріляти усіх. Когось ударяє прикладом у голову. І наостанок – ніж у спину поборнику справедливості, який намірився захистити безневинних. Істеричні крики, кров, жах… Вам страшно? Мені теж. Страшно від цієї наглої брехні, від такого попрання реальних фактів.
До речі, цей «кошмар на вулицях Корсуня» коштував Міністерству оборони РФ 10 мільйонів доларів, виділених на фільм і його розкрутку. Такі цифри я знайшла в тому ж джерелі, про яке згадувала вище.
З огляду на найпотужнішу у світі російську пропагандистську машину, яка неспинно насичує мізки своїм громадянам лише потрібною владі інформацією, слід було очікувати, в якому дусі у російському кінематографі буде представлене те кількагодинне протистояння, що відбулося 20 лютого 2014-го під Корсунем. Можна також із упевненістю констатувати, що при підготовці вже третього за рахунком російського фільму на цю тему жоден із режисерів чи сценаристів на місці реальних подій не побував. А тому візьмемося самі (вкотре) нагадати усі реальні факти про події на блокпосту під Корсунем, що відбулися понад три роки тому.
Для чого це потрібно? Жахає. Жахає насамперед мляво-«занепокоєна» реакція української влади на показ в Росії просоченого до нудоти брехнею фільму «Крым». Жахає, що моїх земляків-корсунців чи не на весь світ намагаються виставити людиноненависниками, в той час, як вони були, є і залишаються найлюдянішими і найпатріотичнішими громадянами своєї країни. Жахає, що брехню про Корсунь гадючним методом протягують і до українського глядача, просочуючи нею Інтернет-простір. Жахає й те, що досі на три ляпаси Корсуню і Україні у вигляді фільмів «Корсуньская трагедия», «Крым. Путь на родину» та «Крым. С любимыми не расставайтесь» в українців досі не знайшлося гідної відповіді. Як не знайшлося ні грошей в бюджеті, ні бажання в українських режисерів зняти СВІЙ фільм на підставі ДІЙСНИХ фактів про події під Корсунем.
А варто було насторожитися ще у травні 2014 року, коли у РФ з’явилася так звана «Біла книга порушень прав людини в Україні», де факт сутички під Корсунем кримчан і місцевих жителів офіційно був поданий Путіну як «злочин місцевих бойовиків», причому «бойовиками» там були представлені саме корсунці.
Що ж насправді відбувалося на блок-посту 20 лютого в нашому місті? Серед численних свідчень учасників відомих подій для мене як журналіста і редактора Корсунь-Шевченківської районної газети особливої ваги мають факти, зафіксовані саме в рідній районній газеті. 28 лютого 2014 року «Надросся» опублікувало статтю журналіста Василя Сергієнка, нині Героя України і Героя Небесної Сотні, жорстоко закатованого найманцями-нелюдами півтора місяці потому. В його матеріалі під назвою «Ти што, у Корсунь хочеш?» автор, безпосередній учасник і активіст тих подій, детально викладає суть всього, що відбулося на корсунському «майдані». Тож надалі – йому слово.
«Говорю словами безпосереднього очевидця подій. Блок-пост місцевого майдану взяв під контроль пересування людей та техніки в критичні криваві дні протистояння із злочинною владою. З цим завданням наші земляки добросовісно впорались, багато хто не спав по два-три дні. Коли ж проходили через місто автобуси з тітушками та міліціянтами, наші майданівці запропонували міліції пройти коридором ганьби. Так це вже традиційно робилося майданівцями стосовно осіб, котрі зганьбили себе, свою громадянську честь і присягу правоохоронців. Вони погодились і каялись про свої негідні вчинки та дякували, так — саме дякували всім присутнім на блок-посту майданівцям за лояльне до них ставлення. При цьому ніхто з присутніх, як кажуть, пальцем їх не зачепив. При огляді автобусів з тітушками було знайдено злочинну амуніцію. А саме: бити та кийки для катувань людей, гостро ріжучі предмети, каски армійського зразка, у яких вони маскувались під майданівців, коли знущались з киян і гостей міста… На багатьох предметах були залишки крові…
Вони теж пройшли коридором ганьби і покаяння і були відправлені додому. Причетності до спалення автобусів ніхто з корсунських майданівців не має — під час згаданих подій всі перебували на блок-посту. Треба додати, що перед тим описувана компанія тітушок відзначилась, зокрема, у Миронівці. Там на блок-посту тітушки поклали на землю тих, хто ніс вахту на посту, та збиткувались із них. Троє миронівчан мали ножові поранення після нападів цих тітушок. Як повідомили нам колеги з Миронівки, один з них 25 лютого помер, і ми знову запалили свічки новобранцеві Небесної сотні. Що ж до прийому тітушок у нас — то тут автобуси не горіли. Остови спалених автобусів знаходяться на значній віддалі від майданного посту — мені аж 23-го лютого вдалося проїхати і оглянути згарища: останній з них знаходиться в двадцяти кілометрах від міста, біля села Пішок. Думаю, я переконливо зняв ті домисли, що скрізь тепер вискакують, немов дідько з табакерки. Більше того, тітушки, котрі були позбавлені транспорту ще до під’їзду до міста, нерідко не мали коштів навіть на харчі. Їм давали їжу, воду на дорогу, купували квитки — аби швидше вирядити з міста. Дехто з них був просто розчулений таким ставленням тих, хто ще вчора так тяжко потерпав від цієї підлої публіки, коли майданували у Києві. Але так було. Великодушшя — це чеснота сильного. Сильний помсти не жадає».
Все, що було під Корсунем-Шевченківським чотири роки тому, сьогодні політичні діячі сусідньої держави намертво записали у власну «історію України» — в ту історію, де вже немає місця внеску України у перемогу над нацизмом в Другій світовій війні, де Московія привласнила собі ще й історію Київської Русі, де, ніби прапорцем на параді, Путін маше міфом про «сакральну Корсунь» (тобто Херсонес, чи не збіг?) як історичну передумову заявити свої права на Крим…
Сподіваюся, дуже сподіваюся, що наші діти і діти їх дітей, та й врешті люди у всьому світі, не тлумачитимуть те, що відбулося на «майдані під Корсунем» так, як це подала російська пропаганда, а в Україні цим подіям нарешті нададуть належної уваги і історики, і публіцисти, і кінематографісти.