До 5-ї річниці загибелі в Іловайському котлі Віталія Коломійця
Люди! Подивіться уважно в його очі! Очі, кажуть у народі, — це дзеркало душі людини. Вони показують все: і характер, і настрій, її моральність, духовність. Подивіться уважно на це фото, яке зроблене за один день до загибелі мого сина Віталія Коломійця — 28 серпня 2014-го року. Він уже знав, що їх взяли в кільце російські десантники, що вони знаходяться в пастці, в Іловайському котлі. Попри це, очі сина наповнені любов’ю, теплом, добротою до всіх нас, навіть в такі страшні трагічні години. Я, його мама, глибоко переконана, що він хотів сказати: «Люди, я люблю вас і всю Україну…!»
Пальці його руки показують знак перемоги. Віталій завжди вірив у неї. Якось в телефонній розмові син переконливо сказав мені: «Ми ще будемо брати Крим». Так, герої вірили, бо, як писав свого часу чеський журналіст, критик і публіцист Юліус Фучик: «Герої — це люди, які у рішучий момент роблять те, що потрібно робити в інтересах людського суспільства». Саме ці слова якнайкраще відображають долю людей, які у рішучий для України час знайшли в собі мужність і сили поступитися власними інтересами заради країни.
Нагадаю коротко біографію сина. Народився Віталій 21 травня 1970 р. в смт Стеблеві, хоча ми тоді проживали в Польщі, на території військового містечка. Чоловік ніс службу в СГВ. Але Валентин Павлович, де б ми не служили, брав відпустку, щоб діти (дочка і син) народжувалися в Стеблеві і мали свою батьківщину. Тут, у мальовничому селі, минули його найщасливіші миті життя, дитячі та юнацькі роки. Всі літні канікули діти проводили у дідуся і бабусі по вул. Пушкіна, 54.
Ось як написав про цей час і про свого товариша колишній житель вул. Пушкіна Станіслав Жежерун у своїх спогадах, розміщених у моїй майбутній книзі «Повість про сина»: «Вперше я зустрівся з Віталієм у Стеблеві. Він приїздив із батьками в гості до бабусі і дідуся. Ми познайомилися з ним на річці Рось, куди ходили купатися і ловити рибу. Пізніше, коли він став курсантом танкового училища, він розповідав мені особливості і специфіку водіння танків і їх технічні характеристики. Востаннє ми зустрілися весною 2014-го року. Розмовляли з ним про тодішні події. Віталій повідомив, що він не зможе сидіти вдома і, як військовий, бачив свої місце тільки там. Товариш став завзятим і переконливим патріотом, який переймався майбутнім своєї держави, а через деякий час (як він говорив) і націоналістом, тобто закоханим у свою націю. Бажав їй розквіту…».
Проте Віталій ріс і навчався в містах Свердловськ (нині Єкатеринбург) і Челябінськ, переїхавши з батьками на далекий суворий Урал. Тому і мав твердий характер, був мужній і безстрашний. Там закінчив 10 класів і вступив у Челябінське вище командне танкове училище, хоча на передостанньому курсі написав рапорт, не повідомивши нас, батьків, і продовжив дослужувати у військовій частині м. Магнітогорська. Потім дуже шкодував, що не закінчив навчання і не став військовим. Україна якраз виборювала свою незалежність.
Ми ж, батьки, після звільнення чоловіка в запас переїхали в м. Білу Церкву. Віталій працював в міліції, потім далекобійником, а згодом став підприємцем. Створив сім’ю, був надзвичайно люблячим і турботливим сином, чоловіком і батьком трьох доньок. Віталій дуже любив природу. Його справжнім захопленням були риболовля і плавання.
Молодий, впевнений у собі, уважний, ввічливий, чуйний, він був справжнім чоловіком, тому що саме таким виховали його ми, батьки, особливо Валентин Павлович — військовий, полковник, орденоносець, учасник бойових дій. Віталій дуже любив родину і не мав права її підвести, а батько вкладав у сина все добре, справедливе, чому навчило його життя, чого досягнув сам у своїх пошуках, сумнівах. Віталій став дзеркалом його совісті.
Здавалось би, ніщо не зможе затьмарити розмірене повсякденне життя родини. Але розпочалися буремний Майдан, російська агресія в Україні, анексія Криму, події на Донбасі. Тому зразу ж, з перших днів син пішов добровольцем на захист своєї землі.
Війна — це значне випробування на мужність і відвагу, патріотизм і почуття обов’язку. Саме такі риси були притаманні моєму синові. Тому дуже швидко і добровільно Віталій змінив повсякденний одяг на військовий камуфляж.
Зі слів «Гуцула» із Бердянська і «Богуна» з Василькова, товаришів по батальйону «Донбас», з якими я зустрілась в Києві на Михайлівській площі з нагоди першої річниці Іловайської трагедії, я дізналася, що «Танкіст» (позивний мого сина) надзвичайно відповідально ставився до військової служби, бездоганно виконував всі поставленні завдання, дуже любив ходити в розвідку. За його надприродні мужність і сміливість, товариську вдачу, оптимізм його дуже любили бійці.
Найстрашнішим і найтрагічнішим у новітній історії України став 29-й серпневий день 2014-го року. Наші бійці потрапили в Іловайський котел, який забрав життя 368-ми кращих синів України. Нашим воїнам дали так званий «зелений коридор» за Мінськими домовленостями. Але їхню колону почали обстрілювати з реактивних систем залпового вогню «Град» та баків. Цей коридор стали називати коридором смерті.
(На фото: Триває допит російських десантників, взятих в полон під Іловайськом. Віталій — праворуч).
Віталія зняв снайпер під час того, як він переконав трьох товаришів вийти з колони, щоб підняти на ноші тіло вбитого командира «Нацека» (позивний). Рана була смертельною. Син помер на очах товаришів від гострої крововтрати. Снайперська куля не дала йому шансів на життя. Віталій загинув, не доживши декількох днів до ротації…
Сьогодні мені хочеться повернутися до подій трирічної давності, коли в смт Стеблеві робили сходки з приводу перейменування вул. Пушкіна на вулицю імені Віталія Коломійця. Корсунці виконали цей обов’язок, увіковічнивши пам’ять загиблих земляків Романа Сокуренка, Сергія Білоушенка. В Білій Церкві вулиця Чайковського (де жив мій син з сім’єю), перейменована на вул. В.Коломійця. Стеблівцям, жителям вул. Пушкіна, ця ноша виявилась дуже важкою і небажаною. Ми всі знаємо, що сила сім’ї, країни — в єдності. У Стеблівській селищній раді немала кількість депутатів на чолі з головою селищної ради. В ній є і воїн АТО, і вчителі, завклубом — люди високої моралі і життєвого досвіду. Здавалось, моноліт, міцна стіна, яка слугує опорою. Але дружно вийти до громади і переконати жителів не вистачило ні мужності, ні бажання, ані часу. Дороги і тротуари стелити легше — вони мовчать. А людей треба переконувати. Верх взяли декілька людей, які запротивилися, та ще жіночка, яка весь час на пальцях пояснювала жителям, що переоформлення документації обійдеться людям в 400 грн. Звичайно, більшість жителів задумалась. Їх ввели в оману. Були і такі, що живуть за принципом «моя хата з краю – я нічого не знаю». В газеті «Надросся» не раз писали, що на цьому етапі не обов’язково займатись переоформленням записів у паспорті, будинковій книзі тощо. Щоб більше застрахуватись, деякі пішли вулицею Пушкіна, щоб остаточно закріпити стару назву вулиці підписами.
Дорогі жителі вулиці Пушкіна, матері. Майже у всіх вас є сини, дочки, внуки, та не всі вони пішли у військкомат, щоб стати на захист країни. В той час, як наші сини, голодні, холодні в сирих бліндажах, відстоювали свою землю, ви спокійно спали. Вам не зрозуміти стан матері, яка втратила найдорожче для неї — сина. Шановні жителі вул. Пушкіна, у мене немає злості чи ненависті до багатьох з вас. Жити цим — це не жити повноцінним життям, це постійні негативні емоції. Я навчилась сприймати людей такими, якими вони є від природи, від виховання. Це було для мене чергове випробування. Я, як мама сина-героя і дружина військового, стараюся бути сильною. Ці сили дає мені Бог, покійний чоловік і загиблий син. Вони не дозволяють мені розслаблятися.
Я присвячую останні роки свого життя їхній пам’яті. Протягом зими я написала книгу «Повість про сина». Надіюсь, що через деякий час вона вийде в друк. Я вірю, що хоча свічки тисяч загиблих згаснуть, проте не повинні вони згаснути у пам’яті людей. Син живе в пам’яті трьох доньок, двох його онуків. Ниточка не перервалась. Одна з дочок, Яна, з відзнакою закінчила коледж і вступила в Київський університет архітектури. Вона художниця. Настя навчається у 9-му класі, а Ліля, старша, виховує двох синочків.
Син — почесний житель м. Білої Церкви (посмертно), нагороджений орденом «За мужність», медалями, відзнакою Корсунь-Шевченківської районної ради на честь 95-річчя району, орденом «За жертовність» від патріарха Філарета та іншими.
Тамара КОЛОМІЄЦЬ, мама Віталія Коломійця
