Своєю легкою, завзятою ходою Андрій Зозуля пройшов вольовий шлях від механіка сцени у Корсунь-Шевченківському будинку культури, де працював понад десять років, до командира саперного відділення на фронті. Там, в зоні АТО, на його передпліччі незмінно висіли крихітні рукавички на мотузочці, які в дорогу віддав племінник – «щоб руки не мерзли». Оберігала і якась інша, незвідана сила. Бо після численних поранень він повернувся – до життя і додому.
«Вогонь запеклих не пече»
Ці Шевченкові слова – вони і про нього, про Андрія. Бо пережити те, що випало пережити на фронті йому, означає народитися знову. Воювати на Схід України він пішов добровольцем у січні 2015 року, а в 42-й день його народження, 17 січня 2016 року, терези долі моторошно гойднулись між життям і смертю. Ворог серед ночі обстрілював із гранатометів пост спостереження одного із наших опорних пунктів. Граната розірвалась за кілька кроків від нього. Зовсім поряд. Його око дивом захистив оптичний монокль. Втім, важкі поранення в голову й шию і донині нагадують про себе…
У складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади молодший сержант Андрій Зозуля служив півтори роки. І якби дозволило здоров’я, то продовжив би службу. Адже в зоні АТО він став незамінною людиною. Неспроста нагороджений багатьма державними нагородами, а також однією особливою, недержавною – Орденом «Народний герой України». Сильний боєць, авторитетний наставник для молодих воїнів, щирий друг, він мав до того ж хист освітлювати морок воєнних буднів хорошими жартами й цікавими вигадками. Навчити чорного лабрадора Багіру хитрощам військової справи, переодягнутися Дідом Морозом під час розвозки волонтерських посилок, назбирати оберемки польових квітів і записати разом із побратимами відеозвернення мамам… Ось такий він, простий і надзвичайний «Артист».
Позивний «Артист»
Позивний Андрієві і вигадувати не потрібно було: багаторічний досвід роботи у сфері культури, активна участь у художній самодіяльності, у військово-історичному клубі «Комітет-103», зйомки у фільмах… Із такого яскравого творчого життя «Артист» свідомо і цілком виважено переніс свою долю на фронт. Як сам зізнається, бажання служити передалось йому від діда-прадіда.
– Мої прапрадіди були реєстровцями в корсунському полку, – розповідає Андрій, – Батько Віктор Андрійович – професійний водій, все життя за кермом. Служив у Середній Азії, в Каахкінському прикордонному загоні. Коли сталась Чорнобильська аварія, він одним із перших пішов ліквідатором. Дотепер пам’ятаю, як школярем я проводжав його до військкомата. Тоді вперше відчув, наскільки це важко, коли рідну людину забирають від тебе кудись, як це називалось тоді – «на бойові задачі», на невизначений час. А найщасливіший дитячий спогад – коли батько прийшов на кілька днів у відпустку. Я на уроці, стук у двері… І він у формі усміхається крізь сльози. Шукає мої очі…
Маму Андрій ніжно називає «моя мамця». Ольга Василівна Зозуля за професією бухгалтер, за покликом душі – берегиня домашнього затишку. Ніжні стосунки в сім’ї не завадили батькам виховати сина самостійним і самодостатнім. Відразу після школи він пішов працювати на машинобудівний завод. А ще дуже хотів служити. «Можливо, спонукало те, що мій дід по батьковій лінії Андрій Хрисанфович був кадровим офіцером, пройшов усю Другу світову війну. На фронті він, до речі, познайомився із моєю бабусею Вірою: там вона була польовою медсестрою. Що ж, кров людська – не водиця», – каже Андрій на підтвердження того, що військова стежка стала його внутрішнім вибором.
Ходити по лезу ножа
Строкову службу він проходив у Севастополі, у стрілецькій балці, дивізіоні мінних тральщиків. Це вплинуло і на те, що в АТО Андрій Зозуля став сапером. Хоча війна, як сам стверджує, почалася для нього з Майдану:
– Ми організували перший блок-пост у Корсуні. З початком російської збройної агресії проти України я долучився до волонтерського руху. Допомагали військовим харчами, одягом, амуніцією. Також виковував для хлопців ножі. Більше 70-ти штук відправив на фронт. А останньою краплею стала загибель Романа Сокуренка… Пригадую, коли він приходив у відпустку, я робив йому на ножі гравірування. Коли Романа не стало, щось перевернулось в мені… І пішов воювати – спочатку добровольцем, а через рік підписав контракт.
Так само свідомим став вибір – бути сапером. Розміновувати – це ходити по лезу ножа. Постійно. Тож коли повернувся із фронту додому, потрібно було знайти спосіб знімати напругу та адаптуватись до звичайного життя. Допомогло ковальство. Цю майстерність Андрій вдосконалює і нині: виготовляє ножі, обереги та інші вироби із натуральних матеріалів – металу, шкіри, кістки. Філігранно оздоблює їх автентичними слов’янськими символами.
Творчу наснагу, бажання жити повним життям він отримує від природи, від чудових батьків і синів, від своєї другої половинки, від сестрички Марини та її родини. А коли поруч турботливі рідні люди – то і печалі, і тривоги поступово відходять, розчиняючись у їхній любові. Згорають у полум’ї вогню, в якому народжуються рукотворні шедеври із гарячого металу. В якому жевріє надія, що все буде добре.
Олена МАРЧИК
