Про такі життєві долі варто писати книги і знімати кіно. Причому це було б найоб’єктивніше і дуже правильне кіно – про справжні людські цінності, про вибір, про вірність, незламність і мужність. Біографія мого співрозмовника Івана Журавльова містить так багато яскравих сторінок, що це кіно точно було б багатосерійним. Я ж спробую у цьому дописі «прокрутити», як у кінопроекторі, лише його «першу серію» — про Майдан, який перетворив звичайного вчителя сільської школи у героя-захисника, котрому судилося пройти дві війни, дивитися в очі смерті у полоні бойовиків, а повернувшись додому, вести вже нову боротьбу – з бездіяльністю влади, з байдужістю «ватників», щоби відстояти і реалізувати гарантовані державою права своїх побратимів-атовців.
Згадати і оживити
Майдан 2013-го року. Листопад. 30-те число. Тієї ночі озброєні бійці «Беркуту» застосували силу для розгону студентів з площі в центрі Києва. Їх знаряддям стали вибухові пакети та кийки. Молодих протестувальників скидали на землю з постаменту Монументу Незалежності та давили ногами, били кийками по голові та нецензурно лаяли.
Ми згадуємо з Іваном Вікторовичем той день не лише тому, що він карколомно круто змінив життя його та ще сотень тисяч українців, а й тому, що сьогодні, чотири роки потому, у багатьох співгромадян події Революції Гідності зійшли з пам’яті, мов весняний сніг, наче і не було ніколи всенародного обурення, всенародного піднесення і антинародних вибриків влади.
Ми розмовляємо в його кабінеті в приміщенні райдержадміністрації – кабінеті голови спілки «Ветеранів АТО Корсунщини».
— Що для Вас стало поштовхом піти на Євромайдан?
Іван Вікторович на мить замовкає і ніби вдивляється у той далекий листопадовий вечір…
– Знаєте, інше забувається, а саме це пам’ятається дуже чітко. Для мене особисто все почалося в той час, коли побили студентів. Тоді я як батько відчув, що на тому місці могли бути мої діти. Адже коли починався Майдан, першими вийшли на протест юні студенти. Вони висловили невдоволення, що тодішній президент Янукович не підписав Асоціацію з Євросоюзом і цим позбавив їх майбутнього. Нічого поганого у діях студентів не було – діти вийшли з прапорцями і виявили так свій протест. Вони не чинили ніяких протизаконних дій, але тодішня влада вирішила їх за це покарати і навіть побити. І це вже вона зробила злочин.
Кров на Майдані Іван Журавльов побачив у випуску новин. Рішення було прийнято миттєво – йти туди. На той час він працював водієм у Києві, у будівельній фірмі (роботу в Корсуні довелося полишити, бо прогодувати сім’ю на мізерну зарплатню стало неможливо), тож дістатися майдану Незалежності було справою десятків хвилин. Зібрав речі, накинув бушлат і невдовзі вже був у центрі столиці.
— А той бушлат, в якому я був на Майдані, і досі ношу, — Іван Вікторович киває головою у бік вішалки для одягу. – Він місцями пропалений, затертий, рукав відірвали, потім пришив. Всякого було…
Дорогою бачив, як потічком стягуються на Майдан люди. Зрозумів, що не один такий, що ВИБІР він зробив правильний…
Ницість і велич
На Майдані почав з’ясовувати хто звідки. Пощастило – майже зразу зустрів афганців – вояків таких, як і він, що пройшли крізь жорна інтернаціональної війни у цій пильно-задушливій, підступно-небезпечній азійській країні – Афганістані. Афганці створили 8-му сотню самооборони, яка базувалася прямо на Майдані. Її завданням було охороняти координаційний штаб, сцену, яку звели згодом, і всю територію площі. Ночами патрулювали територію Євромайдану, виловлювали провокаторів – міліціонерів, перевдягнутих у цивільне, але при зброї, «тітушок», які приходили з палицями чи металевими прутами, захованими в рукави. «Ми навчилися їх чітко вираховувати і видворяли за межі Майдану», — каже Іван і далі розповідає кілька історій, простих і водночас дуже красномовних — про два боки людської душі: НИЦІСТЬ і ВЕЛИЧ.
— Злодії теж не гребували до нас навідуватися. Крали гаманці, мобілки. Багато таких було. Тут хтось не встиг озирнутися, як уже витягли з кишені телефона. Це не дивувало. А от що насправді вражало – це підтримка місцевих жителів, киян. Вони приносили їжу, щось смачненьке, гаряченьке – собі відмовляли, а несли нагодувати тих, хто на Майдані. Пам’ятаю дуже виразно до сих пір, як прийшла пара літнього віку: вони йшли, підтримуючи одне одного, і допитувалися, де є скринька для пожертв, щоб вкинути гроші. Ми відмовлялися: не потрібно, ми якось самі… А вони кажуть: «Ви не розумієте, це потрібно не вам, це потрібно нам. Ми отримали пенсію і відклали собі на необхідне, а оце хочемо дати на справедливість».
В ніч на 11 грудня силовики здійснили спробу штурму Євромайдану. Наступ було розпочато о 1-й годині ночі від вулиці Інститутської та Європейської площі. Їх афганська сотня вишикувалась попереду барикад з боку Інститутської.
— Перед тим прийшли двоє народних депутатів і якийсь священик, який просив беркутівців не робити цього. Вони вели переговори, але не домовилися, і беркутівці почали штурмувати, — пригадує Іван Вікторович. – Вразило, що вони безцеремонно збили з ніг священика, і ми його проштовхнули за наші спини, щоб він міг піти. Нас притискали щитами до барикад, давили, висмикували людей із наших рядів і десь тягли. У тій тисняві мені подавили ребра, ледь дихав, довелося звернутися до лікарів по знеболювальне. Нам вдалося стримувати силовиків до світанку. Тієї ночі ми практично відстояли Майдан – беркутівці не змогли прорватися ні до КМДА, ні до сцени. А на ранок про спробу розігнати Майдан почули люди і стали підтягуватися. Наші сили мобілізувалися, і вже до вечора було втричі більше барикад, великих і укріплених, людей стало втричі більше.
І природа була за них
На Майдані стояли по черзі. Іван виходив у нічні чергування, а вранці їхав відсипатися. Коли стало напруженіше, вже спав прямо там. У розпалі штурмів і протистоянь люди не здавалися. Тоді їх намагалися залякати. Майданівців відстежували за телефонами і слали їм «СМС-привітання»: ви внесені в базу злочинців і будете покарані. Не залякали, люди просто стали, приходячи на Майдан, відключати телефони.
Настали сильні морози. Київ вкрився снігом і льодом. Але людям на Майдані природа не шкодила. «Що цікаво, я не пам’ятаю, щоб нам було холодно. Так, ноги були мокрі, бувало, руками носили заледенілу бруківку на барикади, але на Майдані ми зовсім не відчували холоду. За його межами – так. А там – не мерзли», – засвідчує Іван Вікторович перший диво-факт про те, що відчайдушним протестувальникам сприяли навіть природні сили. Факт другий: коли палили шини, ядучий чорний дим ніколи не йшов на майданівців, він завжди віяв у бік міліції, беркутівців. Природа стояла за них. Третій факт – майже містичний. Напередодні боїв вже на самому майдані Незалежності мітингарі спорудили неподалік виходу з метро для обігріву піраміду зі збитих дерев’яних брусків, вкритих тентом. Хтось зробив на ній напис, що вона оберігає те місце, де стоїть. «І от коли почався штурм, я все думав про ту піраміду, – розповідає Іван Журавльов. — Зрозуміло, що вона не могла вціліти, бо туди летіли “коктейлі Молотова”. Беркутівці врешті її спалили. Але цікаво – далі за піраміду вони пройти не змогли».
А ще у найкривавіші дні, 19-21 лютого, дивувала віддача хлопців: поранені, закривавлені, вони бігли прямо на кулі, не боячись їх. І це вже справді було надприродно. 8-ма «афганська» сотня у ті дні базувалася біля барикад на Інститутській, неподалік готелю «Україна». Піднімали поранених, витягували вбитих, зносили їх униз. Іван Вікторович згадує, як ті, хто був не сильно тяжко поранений, просили: «Забинтуйте нас швидше, і ми знову підемо!» Це вражало.
Ідеали і політики
Майдан листопада 2013-го і лютого 2014-го кардинально різняться не тільки своїми подіями, а й цілями. Студенти вийшли вимагати змінити зовнішню політику України на європейський вектор. Ті, хто приєднався після розгону мирної демонстрації, протестували проти свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення. Надалі, коли народний спротив очолили опозиціонери, вимоги Майдану набули політичного характеру – відставка Азарова та його уряду за зраду національних інтересів, розпуск парламенту і проведення позачергових виборів, імпічмент Януковичу.
Запитую мого співрозмовника, чого хотіли він і його однодумці, терплячи невдобства, витримуючи штурми силовиків, кидаючись під кулі снайперів…
– Нашою першою метою було тільки вимагати покарання за те, що побили дітей. Ми не висували ніяких політичних вимог, це була наша чітка позиція.
Але реакції влади не було. Тобто була зовсім протилежна – Майдан почали розганяти. Тоді постала вимога відставки Захарченка. Знову без реакції. Надалі вже стала вимога відставки Азарова – президент знову не прореагував. Після того ми вже вимагали відставки президента.
Політиків на Майдані люди не дуже сприймали. У нас на початку не було політичних цілей, крім покарання винних. А політики перевели народне протистояння у політичну сферу. Політики скористалися ситуацією. Майдан же відстояв свої інтереси і розійшовся по домах.
– Іване Вікторовичу, Ви відчуваєте зараз суттєві зміни у суспільстві, яким Революція гідності дала поштовх. Чи реалізували прагнення і настрої людей з Майдану?
– Нам завжди хочеться змін вже зараз. Але тоді ставиш собі запитання: а хто зробить ці зміни? Стара влада їх не хоче, вона досі нас не відпускає зі своїх «лап». Ми не доробили цей Майдан. Нам завадила війна. Путін чітко зрозумів, що якщо Україна вискочить з-під його впливу, вона почне стрімко змінюватися і потягне за собою інші країни. І розв’язав війну. Велика частина людей з Майдану, справжніх патріотів, пішла захищати Україну, багато хто загинув. Це кращі люди, які хотіли і могли щось змінити. А пройшли вибори і кого обрали – ту саму владу. Вона повернулася в свої крісла. Думаю, зміни обов’язково будуть. Після війни. Після нашої ПЕРЕМОГИ.
Р.S.
У біографії Івана Журавльова – дві війни: афганська і російсько-українська. Комусь і однієї забагато, щоби витримати. Він витримав понадміру.
Завершуючи нашу розмову, він філософськи зауважує: «Життя – цікава річ. Іноді і не думаєш, що щось може бути, а воно стається… Колись, повернувшись з Афганістану, я думав, що як наше покоління вимре, нове вже ніколи не знатиме, що таке війна. Бо війна в майбутньому не буде можливою. А от довелося воювати двічі…»
Спекотне літо 2014-го. Бої, обстріли «градами» і мінометами. Жовто-синій прапор, піднятий над окупованим Слов’янськом. Донецькі бойовики, полон і визволення. Все це ще буде після Майдану в його житті. Але це вже інші «серії» унікальної життєвої долі Івана Журавльова.
