На Батьківщині на Вадима Мазніченка чекають дві високі державні нагороди.
Майже два роки болю і часом страшних спогадів після тяжкого поранення під Староігнатівкою, місяці складних операцій і наступної реабілітації в Україні, Німеччині та на американській землі – все це нині вже за плечима нашого земляка-бійця, сучасного героя Корсунщини Вадима Мазніченка. 23 липня він знову ступив на рідну землю після тривалого, майже річного перебування у США.
З Вадимом ми розмовляємо в приміщенні райвійськкомату через два дні після його повернення додому. Разом з ним – його наречена і «янгол-охоронець» Яна, його опора і надія у всі ці нелегкі місяці. Бачу перед собою мужнє усміхнене обличчя, яке прикрашає широка борода – вона міняє знайоме лице до невпізнання. Та і в усьому Вадимовому вигляді проступає щось трішки американське – результат прожитих там, за тисячі кілометрів від дому, 11-ти місяців.
— Вадиме, минуло вже майже два роки після поранення. Стільки всього відбулося у Вашому житті за цей час. А той жахливий день, коли біля намету розірвався ворожий снаряд і скалічив Вас, ще живе у пам’яті, тривожить спогадами?
— Живе… Навіть у снах сниться…
У жовтні 2014 року під Волновахою бойовики з мінометів накрили рано-вранці позицію територіального батальйону «Черкаси», розташованого в районі села Староігнатівки. Вадим розповідає: «Це була шоста ранку. Я навіть не встиг отямитися і вискочили з намету, як відчув страшенний біль». Осколками міни хлопцеві пошматувало тіло. Аби врятувати йому життя, лікарям довелося ампутувати ліву руку вище ліктя і половину правої ноги. Місяці він провів у госпіталях Одеси, Харкова, де, здавалося, не буде кінця численним операціям. Тримався завдяки своїй силі волі і незгасному оптимізму. А ще жив надією, що встане на ноги завдяки протезам. Мрія здійснилася завдяки співпраці з медиками НАТО — держава і благодійники відправили його на протезування за кордон, спочатку в Німеччину, потім – у США.
І ось у «Штатах», як говорить сам Вадим, його повернули до повноцінного буття. Тепер і він повернувся додому, аби почати тут нове життя, нову справу і, можливо, новий бій з неохочою до змін українською ментальністю, яка склалася у ставленні до людей з обмеженими можливостями.
— За цей майже рік, який провели на чужині, що відбулося у Вашому житті?
— Я багато чого дізнався, багато чого досяг.
— В якому плані?
— В спортивному. Я розвивався, багато тренувався – займався велоспортом, плавав на каяках, катався на сноубордах, лижах. У Сполучених Штатах для ветеранів є дуже багато різноманітних спортивних програм, де пропонують займатися уподобаними видами спорту. Я досяг немалих успіхів – якось проїхав на велосипеді за три дні 68 миль. Загалом, дуже вражає тамтешнє ставлення до ветеранів. Нам ще треба працювати над цим. Наприклад, коли там іде вулицею ветеран, йому зустрічні запросто кажуть: «Thank you for your service» — це означає «дякую вам за вашу службу». А тут ідеш, і тобі у спину дивляться кривим поглядом…
Ми переводимо розмову у сферу реабілітаційних досягнень закордонних медиків.
— А як Ваш протез, Ви ним задоволені?
Вадим демонструє в деталях, як працює його залізна «рука»: бере пластикову пляшку з водою, яка тут же на столі, і підносить її до губ. «Пальці», складені із десятків ричажків, рухаються, майже як справжні.
— Я контролюю його рухи біцепсами і тріцепсами. Тут є два сенсори (Вадим показує на передпліччя, де прикріплюється протез) — цими сенсорами і передається імпульс.
Далі для мене відбувається щось майже фантастичне – він від’єднує «кисть» і простягає її мені. Обмацую ретельно складений механізм, який частково вкриває м’якенька гума. Важкий. Треба дійсно мати неабияку фізичну силу та треновані м’язи, щоб ним керувати. Але Вадим – сильна людина, а в «Штатах» знають, як треба підготовляти людей до життя з протезами, недаремно Вадим провів там стільки часу. Такий протез зветься біонічний і за своїми здатностями майже наближений до функцій руки. Та ще більше здивування чекало на мене, коли я дізналася, що протез для руки у хлопця – не один. Як і для ноги. Вадим перелічує: ножних – два для ходьби і один «біговий», ручних – один біонічний, один механічний і один для плавання на каяці. «Американські капіталісти» подбали навіть про те, щоб людина з обмеженими можливостями могла почуватися вільно у будь-яких обставинах, не говорячи вже, скільки це коштує. Я ж цікавлюся долею першого, українського протезу, який хлопцеві зробили на Батьківщині. Виявляється, він зламався вже через два місяці. От і маєш.
— «Штати» дуже рвонули вперед із протезуванням, — говорить Вадим. — Зараз у них розробляється ручний протез, в якому 16 сенсорів і 11 моторчиків в кисті та один в лікті. Я, до речі, був в якості випробувача такого протеза.
Від теми про життя «американське» ми переходимо до питань житейських, «українських». Цікавлюся у Вадима, чим планує займатися зараз, будучи вже вдома. Він ділиться своїми намірами – відкрити в Черкасах відділення адаптованого спорту для ветеранів. Познайомившись у «Штатах» з цією програмою в деталях, тепер хоче відкрити нові можливості і для інших українських ветеранів. Я ж, поглядаючи на яну, не втримуюся, аби наостанок не задати «найголовніше» запитання:
— Ви одружилися?
— Ще ні. Але хочемо розписатися найближчим часом. А весілля зіграємо восени.
До всього почутого залишилося додати лише, що на Вадима вдома чекають дві нагороди. Перша – почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України. Друга – орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким солдата Вадима Олександровича Мазніченка нагороджено Указом Президента України №306/2016 від 20 липня 2016 року. Обидві високі нагороди в урочистій обстановці перед усією корсунською громадою нашому земляку-герою буде вручено на святкуванні 25-ї річниці незалежності рідної неньки-України, задля якої на полі бою з ворогом він пожертвував власним здоров’ям.
Світлана Перець
