Пішки – невеличке село Корсунщини, по суті – абсолютно типове для сучасної України. Маленька краплинка на карті, у якій в усій повноті віддзеркалюється великий світ українського селянського буття.
Ще у 1970 році на всю Пішківську сільраду (а це ще село Нехворощ та хутір Зелена Діброва) нараховувалося 1300 осіб. Нині втричі менше — 407, у самих же Пішках мешкає трохи більше 250-ти.
«Споконвіку це було село землеробів, теслярів і гончарів», — розповідає сільський голова Віталій Сідіченко. Та нині народні промисли тут вже не жевріють, а от до землі, як і в старину, ставлення особливо шанувальне: місцевий люд з усією старанністю трудиться і на полях сільгосптовариства «Дружба», і на своєму прибудинковому клапті городу, є навіть троє фермерських господарств, які вирощують городину і зернові на продаж.
Від Корсуня до Пішок – рукою подати. Всього якихось 15 хвилин їзди Київською трасою, поворот наліво – і за кількасот метрів опиняєшся прямо в центрі села. Нам пощастило: капризна і для червня зовсім не літня погода цього дня на диво була щедрою на сонце, у яскравому світлі якого село грало всіма гранями неповторної, барвистої, пишно-зеленої природи мальовничого Надросся, підставляючи довгожданому промінню то один пагорбок, то інший…
Вже тривалий час село існує в тісному партнерстві з філією «Дружба» ТОВ НВФ «Урожай», настільки тісному, що мають навіть одне на двох приміщення – сільрада і контора товариства чудово уживаються під одним дахом. Та й у всьому, що в селі нині дихає ошатністю і впорядкованістю, є безпосередня присутність сільгосптовариства. Почати хоча б із самої сільради, територія біля якої красується розбитими клумбами, оздобленими дерев’яним вітрячком, альпійськими гірками тощо.
Уклін на віки
Паркуємося біля сільради, де на порозі нас вже зустрічає сільський голова Віталій Віталійович Сідіченко. Він на сьогодні – наш гід пішківськими цікавинками і не тільки ними. Та найперше прямуємо до реконструйованого меморіалу «Скорботна мати», що розташовується майже поруч – через дорогу. Зовсім недавно – на 9 травня відбулося його урочисте відкриття. Пригадую, як ще торік Віталій Віталійович ділився планами щодо реконструкції меморіалу, які швидше скидалися на мрії. Тож наразі це своєрідна гордість і села, і сільського голови, адже як не радіти, коли втілюється намріяне. Реалізували задум знову ж таки сусіди-друзі з «Урожаю»: благодійний фонд «Урожай – громаді» виділив на справу 120 тисяч гривень та здійснив власними силами повну його реконструкцію.
До меморіалу йдемо через майданчик, викладений плиткою, що лягла навзамін старим бетонним плитам. Неспішно підходимо до чотирьох нових плит-стел з чорного граніту, на яких викарбувані імена загиблих воїнів. «На старих плитах було 167 прізвищ, — говорить сільський голова. – А як меморіал оновлювали, то встановили ще інші прізвища наших односельчан, які загинули у війну. Тепер тут до двохсот імен визволителів наших сіл та закатованих гестапівцями місцевих жителів».
Цей величний меморіал – не єдине святе місце у селі. Під ним, як пояснив голова, нема поховань, зате у Пішках є ще братська могила. Туди ми теж збираємося навідатися, але пізніше.
Всі шляхи ведуть у центр
У невеличкому селі місць загального відвідування – раз-два та й усе. Причому всі вони розташовуються тут же, у центрі, на вулиці Молодіжній, на відстані 50-100 метрів один від одного. Найпривабливіший зовні, окрім сільради – сільський ФАП. Кілька років тому його також відбудували і оснастили за кошти сільгосптовариства. Йдемо познайомитися з господинею закладу Лілією Миколаївною Довченко, та якраз поперед нас біля ФАПу паркується авто, з якого виходить молода матуся з дитинкою на руках. Дитя привезли на огляд до фельдшерки. Зрозуміло, що тепер їй не до сторонніх, тому нам залишається лише з приємністю роздивлятися добре облаштоване і затишне приміщення.
Одразу за ФАПом над дорогою височіє сільський магазин, від якого віє ще старою «совєтською» історією. Він на цей час – найбільш відвідуване місце: щодесять хвилин приймає покупців. Все б нічого, та прямо ріже око погріб-склад поруч – підсобне приміщення того ж таки магазину, яке валиться просто на очах. «Просили і керівництво райст, якому належить приміщення, і орендаря щось зробити із ним: чи розібрати, чи відремонтувати. Та ніяких дій не дочекалися», – не приховує прикрого осаду сільський голова.
Щоб згладити цю маленьку ложку дьогтю, Віталій Віталійович припрошує нас через дорогу у ще одну маленьку сільську оазу – місцевий клуб. Колись тут був дитячий садочок. Та востаннє у ньому лунали дитячі голоси ще у 1995 році. Потім садочок трохи попрацював гуртожитком і завмер у бездіяльності на кілька років, аж до 2011-го. А того року за бажанням громади садочок перетворили на клуб, і знову ж таки доклав до цього рук «Урожай» спільно з сільською радою.
Віталій Віталійович відчиняє нам двері у світ сільської культури і дозвілля. Справді дозвілля, бо в невеличкому, але дуже ошатному залі нам найперше впадає в око великий сучасний більярдний стіл. «Торік купили за кошти сільради», — говорить голова. «І що, багато у вас грають у більярд?» — запитую. «О, так, майже щовечора. І старше покоління, і молодь». Оминувши спортивне знаряддя, заглядаємось на справжню мистецьку окрасу, ба, навіть перлину цього закладу – художній розпис стін навкіл сцени, з яких дивиться мудрий Тарас на тлі українського стилізованого села. «Це нам зробила такий подарунок місцева художниця Валентина Мошенець», — розповідає сільський голова, і в його голосі відчувається неприхована гордість. Кілька картин пані Валентини також прикрашають інші стіни залу. Далі йдемо поглянути на музей старожитностей, що в кімнаті поруч, – такий собі невеличкий острівець народного побуту предків: плетена колиска, глечики і кошики, рушники і глиняні макітри. Роздивляємося експонати, згадуємо побачене, і в душі з’являється тепле відчуття того, наскільки невеличка громада пішківців дорожить усім, що пов’язане з їхнім селом.
На цьому усі показні споруди у центрі Пішок закінчуються. Цікавлюся, чи є ще, може, якийсь заклад із сфери послуг, куди навідуються селяни. «Нерентабельно, — говорить Віталій Віталійович. — На таку малу кількість населення просто невигідно відкривати якусь майстерню – не окупиться. Та й Корсунь поруч – кому що треба, всі туди їдуть».
Наодинці з пам’яттю і природою
Та, як відомо, по центру неможливо судити ні про жоден населений пункт. Тож нас тягне подивитися на околиці села. Сідаємо в машину і рушаємо звивистими вуличками, що струмлять то вниз, то вгору, туди, де давно, ще до війни, був справжній центр Пішок, нині ж – густі верболози, у яких губляться рештки колись гомінливих хат.
— До війни тут усе було забудоване, — розповідає дорогою наш гід, — та коли німці відступали, вони підпалювали хати і влаштовували димову завісу проти наших військ. Багато хат тоді погоріло від рук нелюдів, а ті, що залишилися, поступово залишилися без жителів, поруйнувалися, позаростали…
Ми зупиняємося на верхівці горба, де у затінку шумливих дерев – братська могила загиблих визволителів села. Їх ховали тут прямо після бою за село під час Корсунь-Шевченківської битви. Шістдесят чоловіків, які віддали своє життя за визволення рідної землі, спочивають у ній вічним сном, а імена відомі тільки тринадцятьох… Торік у селі трапилася нерядова подія – на Братську могилу приїхали рідні одного із похованих героїв — Тихона Дмитровича Хрипченка.
— Вони довго шукали місце його захоронення, і лише торік завдяки архівним документам встановили, що в нашому селі, — розповідає цю зворушливу історію Віталій Сідіченко. – Були сльози, ридання, щемні розповіді, а ще слова вдячності селянам, що бережуть пам’ять і добре доглядають за могилою.
Місце одвічної скорботи (тут, за два кроки, ще й сільський цвинтар) через дорогу межує з реальним життям, яке збереглося в одинокій садибі Ніни Миколаївни Видути. Не можемо оминути такої нагоди і не провідати господиню. Їй 78 років, та ця маленька бабуся чудово пам’ятає події тієї страшної війни, про які розповідає й нам: як впала бомба у сусідню хату, як тривалий час родиною переховувалися у погребі, коли німці безжально палили і все двигтіло й гуркотіло навкруги, як стягували у братську могилу і ховали тіла загиблих наших воїнів – кого одягненим, а кого й роздітим…
— Бабусю, не страшно Вам тут самій жити? – не стримуємо цікавості.
— Та чого страшно. Ні. Та й не сама я – он мене і діти, й онуки постійно провідують. Взимку дочка забрала до себе. То я жалію, що погодилась поїхати, хату ж на другий день обікрали!
Ніна Миколаївна зізнається, що найбільше жалкує не за вкраденим майном, а за своїми трудовими нагородами, які поцупили негідники. Підозрюють місцевих, але поліція нікого не вловила. А сільський голова зауважує, що крадіжки стали справжнім бичем: торік в одного з селян викрали мотоблока, цього – хату порожню розібрали на метал і будматеріали… Проте боротися з цим злом немає кому – був один дільничний на кілька сіл, та після реформи міліції не залишилось жодного. Надіються на те, що після адмінреформи і об’єднання з’явиться нарешті в селі шериф, який слідкуватиме за правопорядком.
Тим часом з бабусею ведемо розмову про життя і дивуємося її оптимізму – ні на що не скаржиться, хіба що на здоров’я. А клопіт має, та він дуже приємний – треба правнучці в магазині купити ляльку у подарунок на день народження, а це ж треба у магазин сходити… Тут мимоволі приходить думка, що Пішки – назва доволі символічна для села: тут справді всі кругом добираються пішки – із дальнього кутка у центр, пішака йдуть і на трасу, щоб доїхати в райцентр, себто в Корсунь. Мови нема про якийсь автобус, та й іншого транспорту на вулицях о тій порі ми зустріли не так і багато – пару «Жигуликів» та одвічного селянського помічника – коника з возом.
Ми прощаємося з господинею, а вона тим часом лаштується рушати до крамниці – пішки, через горбок, через греблю, далі наверх – і вже у центрі… Нас же чекає знайомство з Пішківською сільською школою.
Граніт освіти
Сільська школа – царина українського духу і надії на майбутнє кожного села. Та Пішківська ось уже 27 років дарує лише теплі спогади про колись гомінливе дитяче життя, яке тут вирувало. У 1989 році школа востаннє випустила школяриків початкової ланки. З 1994 року доладне приміщення пристосували під клуб, перевели сюди пошту і бібліотеку. Та на початку другого десятиліття двотисячних всі заклади перебралися у центр, а стара і велична школа залишилася вікувати на самоті серед пишних ялин.
Не так давно школа, побудована у 1911 році земством, справила сотий ювілей, а й досі заворожує своєю архітектурою, міцністю кладки і навіть деякою стародавньою величчю. Дебелі стіни навіть на трішки не піддалися впливу часу – здається, витримають ще не одні грози і буревії і в природі, і в суспільстві. Не витримують тільки одинокості і непричетності до нинішнього розміреного сільського життя. Щоправда, час від часу сюди навідуються люди, а точніше – нелюди, аби розжитися на дошки, які безсоромно витягують з полу. Більше взяти тут нема чого – в старих вікнах давно побили шибки, за дверима та батареями вже й слід прохолов. Вони б і стіни почали розбирати на цеглу, та міцний, замішаний за стародавніми рецептами з’єднувальний розчин не піддається. Не те що зараз…
В голови села через школу душа не на місці – шкода таке добротне, капітальне приміщення. Розповідає, що вже й в Інтернеті розміщували оголошення про оренду, та марно – нема охочих вкладати гроші в сільську глибинку…
Не дохідне місце
Мальовничі Пішки ділить майже навпіл каскад ставків. Ще при колгоспі утворили тут п’ять озерець, перегороджених дамбами, в яких розводили рибу. Та торкнулася безжальна рука запустіння і їхніх колись сріблястих плес. Позаростали очеретом, заволочилися тванню. У спеку випаровують в повітря сморід гниючих водоростей, з чим місцеві жителі миритися не дуже хочуть, навіть, було, нам в редакцію писали… «Комусь щастить ставки в оренду здати, а нам прямо біда з ними, — розводить руками Віталій Віталійович. — Кого тільки не припрошували, де тільки оголошень не розміщували – ніхто не цікавиться. Душ дванадцять вже тут побували. Приїдуть, подивляться – та й тікати. Яка причина? Роботи біля водойм багато і коштів треба вкласти чимало, а площа кожного ставка занадто мала, щоб розвести там вдосталь риби. От і невигідно потенційним орендарям». Щоправда «орендарі» в одного ставка є — поки ми споглядаємо з пагорба за водоймами, із очерету піднімається білий лебідь і по-господарськи облітає свої володіння…
Є на рахунок ставків у сільського голови сокровенна мрія — залучити кошти інвесторів на розвиток у селі напрямку «зеленого туризму», і завдяки цьому відремонтувати під будинок відпочинку школу, почистити озера, де б туристи вудили собі рибу. «У нас люди їдуть дивитися на чужинські піраміди, а своєї краси не бачать, – каже. – А в нас тут – не гірше за Карпати. Але чомусь не цінуємо свого…»
Напередодні реформи
Мандруючи селом, дорогою ведемо мову з сільським головою про новітні віяння, про реформи і переміни. «Ви ж при утворенні громад до Корсуня приєднуватися будете?» — запитую. «Так, в нас іншого виходу немає. Хоча, — зізнається голова, — люди не сприймають цієї реформи. Їх важко переконати, що зміни будуть на краще. Не вірять. Бо скільки не говорили у різні часи про порятунок українського села, а жити селянам краще не стало».
Ніби в продовження його слів говорить нам про нинішнє життя і Тетяна Пилипівна Бровченко, мати одинадцятьох дітей, Мати-героїня: «Що вам сказати – ви й самі все знаєте. Все дороге, пенсії малі. Та… — маше рукою, — аби здоровилося». А здоров’я потрібне, бо треба й город обробити, і коло поросят та курчат попоратися, щоб дітям та внукам бодай невеличкий гостинчик передати. А те що має таке почесне звання, у житті, каже, їй мало прислуговується.
У цьому мальовничому, затишному і «зручному» за розташуванням селі на цей час є 300 домоволодінь, проте далеко не в кожному з них збереглося життя… «Он та садиба порожня, і там ніхто не живе. Там теж пустка…» — звертає нашу увагу сільський голова.
Так поступово – по спорожнілій хатині, по людині, яка їде десь шукати кращого життя, село втрачає свій потенціал, прямує до скону. Тримаються рідного берега найвідданіші пішківці. Одна з них – бухгалтер сільради Галина Олександрівна Поковба. Варто лише послухати, із яким захопленням вона розповідала нам про легенди свого села, народжені у віках. Від неї ми дізналися про те, що Пішки – батьківщина справжніх богатирів, які бикам роги виривали та гирі через клуні перекидали, про заповітну Замкову гору – Замковище – древнє городище 12-го століття, де нібито досі існує підземних хід. А ще – там надзвичайно сильне за енергетикою місце, яке може зцілювати. Певно, саме на таких, закоханих у свою маленьку батьківщину, селянах і тримається ще українське село.
Селом мандрували Світлана Перець, Василь Маніло (фото)
