Знову вересень, 26-те число, і знову ми відзначаємо чергового нашого лауреата премією ім. Віталія Прошина — незабутнього колеги, друга, журналіста, поета, прекрасної і світлої Людини.
Прикметно, що лауреатка-2023 — ровесниця Віталія Несторовича, та ще й певний час обидва мали спільний відрізок професійної стежки: працювали в бібліотеці. Отже, знайомтеся — премією ім. В.Н.Прошина у сімдесят сьомий день його народження пошанована корсунчанка Людмила Борисівна Філоненко.
Щоправда, цю надзвичайно добру, ніжну, творчу жінку жителі Корсунщини знають давно і добре: знають як неперевершену майстриню вишивки, роботи якої багато років прикрашають мистецькі виставки у нашому краї та численні домівки знайомих і незнайомих людей; знають як досвідчену бібліотекарку, свого часу директорку дитячої бібліотеки, яка має стаж праці у різних книгозбірнях 34 з половиною роки. Ми ж познайомимо читачів із Людмилою Борисівною як з поеткою, адже саме ця грань її різнобічної творчої натури відома мало кому.
Як і більшість наших лауреатів, вірші Людмила Борисівна почала писати давно. Але ці невеличкі ліричні сповіді читала лише близьким людям. А ще створювала віршовані привітання до святкових днів тим, кого дуже любить і шанує. Та ось вже у літньому віці запропонувала свої вірші нашому «Надроссю». І ми з радістю погодилися підтримати її, надати можливість через ці твори, опубліковані на сторінках газети, розкрити людям тонкі струни своєї душі.
Затишна господа пані Людмили наскрізь пронизана творчістю і красою: її подвір’я забарвлює розмаїття квітів, в які вона неабияк закохана, а будиночок прикрашають створені майстринею картини-вишивки, мереживні серветки і пречудові вишивані подушечки на дивані. Поруч на столі — загальний зошит, списаний акуратним почерком: у ньому господиня занотовує новонароджені поезії.
— Я дуже люблю осінь. Мені подобається в осені абсолютно все: люблю, коли дощ, а в хаті прибрано, тепленько, сидиш і дивишся у віконечко, як якась одинока фігура бреде під дощем… Є в осені щось романтичне. Подивіться на осінні листочки – вони ж віддають свою останню красу… А які гарнесенькі, милі останні квіточки! — зворушливо зізнається поетеса у сокровенних проявах своєї ліричної душі. Тож і недивно, що знайшлося у ній місце і для поезії.
Але… Ось уже більше півтора року її пальці не можуть торкнутися голки з ниткою, і душа не відгукується на поклик Музи. Війна… Вона, клята, зламала творчий стрижень майстрині, не піднімаються руки щось творити. Болить її душа за рідного сина, який від перших днів війни — на захисті нашої неньки України. Тепер її пальці не випускають з рук старенького телефона — раптом подзвонить?
Весь цей час в душі народжуються лише молитви. Тричі на день молиться за воїнів — тих, хто на фронті і хто в полоні, і особливо летить материнська молитва за любого сина. Сина Юрія вона не бачила вже сьомий місяць, і навіть точно не знає, де він зараз. Щодня набирає його номер телефону, але найчастіше через відсутні або ж пошкоджені стільникові мережі телефон видає одну скупу фразу: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності»… Де ти, синку? Хоч би раз наговоритися…
Син матір береже, нічого їй не розповідає про свої страшні будні. Лише якось поділився, як однієї ночі, без світла, без фар, по бездоріжжю вивозив на машині поранених побратимів, і як по його автівці росіяни стріляли з «Градів». Ох, як же болить мамине серденько. Очей не зводить із телефона: раптом зателефонує, або ж клацне есемесочка, що він появився у зоні доступу — і одразу пальці тремтяче набирають номер синочка: «Відгукнися, рідний!».
…Лагідний вересень зігріває душу несподіваним теплом і щедрою красою. Хоча осінь життя Людмили Борисівни не надто до неї привітна: останні три роки вона абсолютно нікуди не вибирається зі своєї господи — чоловік після інсульту, його не можна покинути; та й сама пані Людмила має проблеми з ногами, через що їй дуже важко ходити. Тому надзвичайно рада кожному, хто йде до неї на гостини. Для всіх добрих людей двері її будинку завжди відкриті.
А недавно щось ніби прокинулося в її душі: знову прийшло світле натхнення віршувати. І лягли на сторінки зошита рядки про золоту осінь, про Корсунь, про світлі почуття, яких так жадають у цей важкий час душі всіх українських людей…
Любов, кохання — два чудових слова,
Такі однакові, а мають різний зміст:
Кохає до нестями хлопець юнку,
А жінку — сивочолий чоловік.
А що любов? Любити можна квіти,
А також Батьківщину і сім’ю,
Любити маму, дім і все на світі,
Кохати — жінку лиш одну.
* * *
Лунають звідусіль пісні,
В гаю співають солов’ї,
Лани колишуться хлібами,
Шумлять сади духмяними плодами,
Ліси густі і ріки бистрі,
Кущі калини в полум’яному намисті.
А там, в Карпатах, у казковім краї
Стрункі смереки біля водограю.
Все це — моя улюблена країна,
Найкраща, мила і єдина
Моя квітуча, незрівнянна Україна.
