Метр української естради Павло Дворський: «Пісня нам подарована Богом і ми маємо її плекати»
Його пісні вже стали народними. Його знають в Італії, Іспанії, Португалії, США, Канаді та в багатьох інших країнах. Павло Дворський — народний артист України — днями дав надзвичайно душевний, чудовий концерт у Корсуні-Шевченківському. Поспілкуватися з метром української естради, а також з його талановитими синами Павлом та В’ячеславом, пощастило і «Надроссю».
— Доброго дня, Павле Ананійовичу. Надзвичайно приємно зустрітися сьогодні з Вами та Вашими синами у нашому місті з концертом з нагоди Вашої 40-річної творчої діяльності.
— Доброго дня. Нам дуже приємно бути у древньому Корсуні-Шевченківському. У Вашому місті я не вперше. Приїжджав сюди з ансамблем «Смерічка» разом з Назарієм Яремчуком. До того ж, з Корсунем мене пов’язує дружба з вашими земляками, заслуженими артистами України Андрієм та Василем Томіленками. Ми дружимо вже більше 30-ти років. Познайомилися ще в Чернівецькій області на далекій заставі в горах Карпатах. З тих пір триває наша і чоловіча, і творча дружба.
— 40 років — це солідний відрізок часу. Як відомо, Ви надзвичайний прихильник рідної, української пісні, яку й популяризуєте всі ці роки…
— Так, співаю пісень своєю, рідною, українською мовою. Тарас Шевченко казав: «…і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь». Пісня нам подарована Богом і ми маємо її плекати. Коли ж їдемо в гості чи то в Америку, чи то в Канаду, показуємо, що свідомі того, що ми приїжджаємо до гарних людей, друзів, до тих, хто хоче послухати і наше, і відчути, що ми любимо їх пісні і творчість.
От ми давали концерти в Італії. Звичайно, 80% глядачів були українці, але було і 20% італійців. Тож ми співали також пісні й італійською мовою, які переклала італійська поетеса Даніела Агустінеллі.
— В яких країнах Ви презентували чарівну українську пісню та як її сприймають за кордоном?
— Українську пісню слухати тисячі людей в Лаосі, Індії, Австралії, Канаді, США, Італії, Німеччині, Чехословаччині, Румунії, Росії, Австрії, Франції, Польщі. Сприймають її дуже добре, адже українська мова є однією з наймелодійніших у світі.
— У кожного співака є пісня, яка стає його своєрідною візитівкою. Для Вас такою є «Смерекова хата». В чому, на Вашу думку, секрет популярності цієї вже по суті народної пісні?
— В кожної людини є те місце, де вона народилася. І де б вона не була, куди б не їхала, ким би не стала, завжди хоче бодай в думках повернутися туди, помолитися, зустрітися з друзями, поцілувати ту «грудочку землі святої». Вабить благословенне місце, де ми родились.
А ця пісня — це той момент, коли і поезія, і музика, і, звичайно, ліричне виконання, як одне ціле.
— Вашим життєвим девізом є «Ніколи не зупинятися»… Що плануєте в творчому плані на найближчі роки?
— Зараз готуємось до поїздки в США, в міста Чикаго, Детройт, Клівлент з концертною програмою разом з братами Томіленками. Адже наші пісні гармоніюють — і патріотичні, і ліричні, про рідний край, пісні про тих, хто віддав свої життя за те, щоб ми могли працювати, творити, співати — Героїв Небесної Сотні, Героїв Крут.
— Окрім того, що Павло Дворський — народний, заслужений артист України та має численні державні відзнаки, він ще — майстер спорту України з настільного тенісу (2003). Брав участь у турнірах в Україні, Росії, Молдові, Естонії. Кажуть, Ви завжди берете з собою ракетку?
— Майже завжди так. Одного разу, коли я давав концерт в Італії, там навіть зі священиками грав у теніс.
Пам’ятаю, був матч Італія-Україна і наша збірна програла на чемпіонаті світу 3:0. Італійці підходять і кажуть: «Давайте зіграємо». Ми кажемо: «Це буде матч-реванш за той футбольний матч». І ми 4:0 виграємо в Італії.
Я до цієї справи залучив і своїх синів. Старший Павло — кандидат в майстри спорту з тенісу. А В’ячеслав має перший дорослий розряд. Тож наше тріо не тільки творче, а й спортивне.
— Павле та В’ячеславе, ви теж обрали для себе творчу стежину?
Павло Дворський молодший: «Перший мій спогад — це українська народна пісня у батька на колінах. Потім були музична школа, музичне училище, консерваторія. Зараз це Чернівецька обласна філармонія. Я вже без цього не можу. Звичайно, ми повинні допомагати батькові. Він написав дуже багато пісень. Ми лиш стараємось доносити їх до людей.»
В’ячеслав: «Я юрист за освітою. Але в душі музикант, співак. Мені дуже важко випустити гітару рук. Я обожнюю музику. Слухаю, починаючи від блюзу, закінчуючи нашим фолком. Хочу робити дійсно якісний продукт.»
— В нинішній ситуації, що склалася на Сході нашої держави, багато співаків позиціонують себе аполітичними. Мотивують тим, що мистецтво і музика зовсім різні речі. Ваша думка з цього приводу.
— Мені здається, якщо ти митець, виходиш на сцену, тебе слухають і шанують тисячі прихильників, дуже важливим є твоє ставлення до тих чи інших подій — політичних, економічних, світових, яка твоя думка. Звичайно, ти її не можеш нав’язувати людям, але в той же час вона авторитетна.
Зараз за ситуації, що склалася, ми не даємо концерти в Росії. Одначе були часи, коли ми гастролювали і цією країною. І ніде ми не чули, щоб нас не розуміли, чи щоб людям не подобалася українська пісня.
Сьогодні ж маємо дбати про створення власного якісного пісенного продукту. Звісно, ми не можемо примусити когось слухати пісні українською мовою. Одначе рідна пісня має бути на першому місці.
Валентина Довогопола
