Вже вдруге в проекті телеканалу «1+1» «Міняю жінку» «засвітилась» Корсунщина. Тільки якщо попередній раз корсунчанка Алла їздила в датське Німфорте, то цього разу наша землячка з Карашини відправилась на Балі, у Денпасар. І знову – міжнародний обмін. Тиждень активних зйомок, в результаті яких телевізійники змонтували одногодинну програму. Звісно, на свій смак і погляд. А все ж… що важливого вони залишили поза кадром? Щоб дізнатись про це, їдемо в Карашину.
Як і чому їх обрали героями шоу
Нас зустрічає Оля Почтар з донею Богданою на руках. Чоловік Василь, як зазвичай, на роботі. Дана крутиться, підскакує і буквально танцює на мамі.
– Оце така в мене дівчинка, – сміється Оля. – Коли я полетіла на Балі, то зраділа, що в сім’ї також є маленька дитина. Та Михайлик виявився настільки спокійним, що я запитувала свого «нового» чоловіка Славу: «Як дитя може так довго сидіть камінчиком на місці? Моя доця вже б тут на люстрі гойдалась!» А він мені у відповідь: «А ти себе бачила? Вогонь!»
Навіть режисер програми зізналась, що вибрала Олю завдяки її запальній вдачі і «стінопробивному» характеру: мовляв, інша жінка могла б розгубитись у чужій країні, в товаристві доволі принципового чоловіка-росіянина. А наша землячка – не зі слабких. Участь у шоу, до речі, вона мріяла взяти вже давно. Але тільки у жовтні 2015-го подала заявку на сайті телеканалу. Вже у листопаді їй передзвонила режисер і запропонувала зустрітись по скайпу. Після інтернет-розмови Олю запросили на проект, однак ніяк не могли підшукати відповідну сім’ю для обміну з колоритною родиною Почтарів.
В цей час у Денпасарі Святослав зовсім випадково натрапив в Інтернеті на повідомлення: хто знайде індонезійську пару для участі в реаліті-шоу «Міняю жінку», той отримає грошову винагороду. Та як не старались, ні він, ні його дружина Рена не могли знайти бажаючих. І тоді Славкові спало на думку: а чому б не запропонувати власну кандидатуру? Адже це – можливість заробити тисячу доларів без особливого клопоту (тоді як українській сім’ї виділили 8 тисяч гривень). Йому спочатку категорично відмовили (адже шукали корінних іноземців), але потім все ж погодилися.
20 квітня, коли Оля якраз весело святкувала свій 37-й день народження, у її хаті пролунав щасливий телефонний дзвінок: складайте валізу, через тиждень їдемо мінятись жінками. Це було для неї справжнім подарунком на свято! Адже вона хотіла потрапити в проект аж ніяк не заради грошей (що навряд чи можна сказати про родину з Балі), а задля того, щоб поділитися своїм досвідом господині й матері, побачити, як живуть інші.
– В чоловікові своєму Васі мені нічого не хотілось міняти. – каже Оля. – Участь в телешоу була для нас можливістю поспілкуватись і обмінятись досвідом з іншою парою. Моя сім’я для мене – це все, це життя. А проект – всього лиш його епізод…
Без політики не обійшлось…
Летіли на Балі 18 годин з двома пересадками: в Амстердамі та Сінгапурі. Якби довелось платити з власної кишені, то квитки на ці рейси обійшлись би десь у 30 тисяч гривень лише в один бік. Оля, до речі, підіймалась на трап літака вперше.
Бувати за кордоном до цих пір їй не доводилось ніколи. І коли потрапила в екзотичну місцевість, де з-поза огорожі проглядають бананово-кокосові сади, то не вірила своїм очам. Все, що в її хаті росте у вазонових горщиках, – драцени, дефінбахії, гібіскуси – пишно процвітає вздовж дороги і біля будинків на клумбах.
– Новий чоловік бачив мої емоції, – пригадує Оля. – Спитав, чи я бувала раніше за кордоном. Я сказала, що відпочивала тільки в Одесі, та ще в Крим їздила. Слава тоді не зміг не висловити того, що засіло в його голові: «Не була ти, Олю, за кордоном. Крим – це Україна».
Корінний петербуржець, Святослав уже шість років живе на Балі і додому його, як сам зізнався, не кличе серце. Він – противник будь-якої агресії та масового нав’язування «єдино правильної» політичної ідеології. Доброзичливість, переконаний, віднайшов у людях на Балі і нікуди звідти їхати не збирається.
Чи так вже погано ми живемо?
Хто переглядав цей випуск шоу, мабуть, пам’ятає, з якими словами Рена в’їжджала в село: «Боже, це що – трактор? Я такий тільки по телевізору бачила…» Потім були епізоди зі свинями, далі – кілька її фраз про те, як важко живеться людям у селі. Натомість Денпасар в телепрограмі – це пальми, сонце, квіти, океан…
І все виглядає насправді так, якщо не поглянути ширше. А кому було дивитись ширше, як не Олі? Разом із новою сім’єю вона мала можливість поїхати за межі міста і побачити, як живе село в Індонезії. Таке співставлення, думаю, буде більш справедливим.
– Ми їхали вздовж безкінечних рисових полів. – не може згадувати без сліз в очах жінка. – Там люди практично всю роботу роблять вручну. То звідки Рені було бачити трактор? Міські жителі не працюють на плантаціях, а в селі сільськогосподарську техніку годі й зустріти. Бабусі, які вже ледь ходять, – низькі на зріст, худі і виснажені – з останніх сил заробляють собі на харчування на полі. Мене це так вразило… Я спитала Славка, чому старенькі зайняті такою тяжкою роботою. Відповідь, якщо чесно, мене приголомшила: «Тут, на Балі, люди не отримують пенсії, а їм треба щось їсти».
Літнім людям допомагають матеріально діти. Якщо дітей немає – община: прийнято ділитись на групи, які один одного підтримують. Але… такий суспільний поділ дуже умовний. І що він може гарантувати? Про це, в першу чергу, розповіла Оля своїм землякам-пенсіонерам, коли приїхала в село після зйомок. Дуже засмутилась, що ці кадри не потрапили в ефір. Бо вони дають зрозуміти головне: добре там, де нас нема. Але навіть на екзотичних островах є рутинне тяжке життя. Тільки воно поза межами розкішних пляжів…
М’ясний ринок і борщ від Василя
– Нас відвезли на найкращий м’ясний ринок у Денпасарі, – ловиться за голову Оля. – Його показували в програмі. Але ви не чули того запаху, який чула я, і не бачили, як кожну рибину, яку продають людям, заліплюють мухи й комахи. Та якби нашу санстанцію та на їхній базар, то його б зрівняли з землею і насипали на метр хлорки!
До того ж, по індонезійському ринку постійно походжають правоохоронці. Стережуть порядок. І, напевне, мух на рибі…
А от у Корсуні Рена затуляла носика біля м’ясних прилавків і жахалась голів свиней. Так, голови свиней у нас на базарі викладені, як на виставці (що стало для іноземки маленьким стресом). Зате немає антисанітарії. А це, без сумніву, важливіше.
Та слід віддати належне Рені: коли їй запропонували зібрати яйця в селі й продати на площі, то вона зовсім не розгубилась, справилась добре. Цю роботу (та багато іншої, що також не потрапила в ефір) гостя виконувала, може, не досконало, але старанно і акуратно. Щоправда, хату ніяк не встигала прибрати. То порядок в хаті наводили поперемінно донька і чоловік зі своєю матір’ю, яка прибігала серед ночі й складала все по місцях, поки знімальна група спала.
А от з борщем була своя пригода. Коли Василь вирішив навчити нову дружину варити нашу національну страву, вона відразу поцікавилась, що воно таке червоне у каструлі. «Буряк!» – доброзичливо сміявся чоловік. «Ого… – зітхнула Рена. – У нас буряк можуть дозволити собі тільки дуже заможні люди. Це їжа для еліти».
Мабуть, неважко здогадатись, чим закінчилась ця історія. Поїхала жінка від Василя із повною торбою буряків. До себе додому, на Балі. Бо кожен має жити там, де його серце.
Олена Марчик
