Йому всього 23, але в його вдумливому погляді відчувається важезний тягар думок і життєвих потрясінь. Його ровесники здобувають освіту, шукають роботу, наречених або ж просто пригод, а він обрав шлях інший. Володимир Філіп, наш земляк із Сидорівки, воює в зоні АТО – в районі Авдіївки.
Його вибір, звісно, став непростим для сприйняття батьків. Мама Василина Іванівна та батько, інвалід І групи Василь Миколайович виховують п’ятеро дітей і бережуть кожного, як зіницю ока. Наймолодшому – 11, і він живе в селі разом із мамою й татом, іще двоє їхніх доньок і один син «зачепилися» в Києва, однак в Сидорівку їздять частенько. А от середній – Володя – розпорядився своєю долею так, як підказувало серце: з червня 2016-го відправився служити на Донеччину. І нині, коли звідусіль чуються розповіді про розчарованих військових та занепад бойового духу, на заперечення їм хочу слово в слово процитувати свого співрозмовника:
– Я завжди хотів пройти цей шлях. Я хочу цього і зараз, коли позаду – рік моєї війни. Так, бувало непросто. Були фронтові пайки, які неможливо їсти. Військову форму привозили з таким запізненням, та й без мого розміру, що купував її за власні кошти (750 грн – ред.). «Накривали» наш дивізіон, спалювали машини. А наприкінці березня в нашому ж дивізіоні загинуло двоє хлопців. Одного з них Ви, мабуть, знаєте – Олексія … зі Стеблева. Це – війна, і вона вимагає плати. Треба це зрозуміти. Тому всі біди й невдачі мене не зупиняють, а навпаки – породжують нестримне бажання йти далі, йти до кінця. Попри все, вірю, що він буде для нас переможним.
А почалася контрактна служба Володимира у 72-ій ОМБР із навчань у «Десні» на Чернігівщині. Військових навиків і практичних порад, зізнається, там він майже не отримав. Бо війна все одно диктує свої правила. «Захочеш вижити – навчишся», – не раз, здавалось тоді, цинічно говорив йому інструктор на навчаннях. А воно, врешті, так і склалося.
Навчився. І не лише в боях, а й завдяки… книгам. Брав спеціальну літературу і детально вивчав, з чого складається бойова машина, як вона працює, ремонтується тощо. Відтак із оператора-навідника став командиром бойової машини ЗРК (а ще суміжно – головним сержантом взводу). І зараз Володя Філіп з усмішкою розповідає, що свого часу здобув у Шполі спеціальність кухаря. Готувати вміє і любить, але це, вважає, – хороша професія для мирного часу, а сьогодні він більш потрібен в зоні АТО. Коренастий, сильний, мислячий – таких чоловіків наша армія насправді потребує. А він з головою поринув у вир життя, позбавленого звичайних юнацьких турбот і розваг. Свідомо оголосив себе учасником війни – досі неоголошеної.
Але Володимир якось не по-молодечому розсудливо сприймає свою службу: жодних тобі скарг чи прирікань. Навпаки – концентрує увагу на позитивному, висловлює відвертий захват своїм командиром («Мені пощастило: є в кого вчитися!»), а найтеплішим словом відгукується про волонтерів. «Волонтерська група Корсунщини», – із вдячністю говорить Володя, – як рідним дітям, привозить нам домашні ситні страви, випічку. І ми відчуваємо себе потрібними».
А їм так потрібна турбота… Бо вони, вчорашні діти, хоч і призвичаїлися до канонад та армійських реалій, але, повірте, не забули про тихий спокій та затишок свого домашнього гніздечка. Таке ж випробування випало і на долю Володимира. На війні він подорослішав на ціле життя, але все одно залишився дитиною для своїх батьків, їхнім синочком, якому нині так бракує тепла. Якому пече війна і, як повітря, потрібен мир.
