Тим, хто помер й хто не з’явивсь на світ…

Світлана Перець, журналіст

Голодомор залишив свій слід у майже кожній українській родині… Донедавна я сприймала цю фразу як кліше, як сприймає її, певно, більшість людей мо­лодшого покоління, яке від тих жахіть відда­ляють більш значимі для нас події сучас­ності. Але якось, пару років тому, я зателефонувала до своєї бабусі…

… Подзвонила я своїй двоюрід­ній бабусі (мешкає вона у Київській області) дізнатися про здоров’я. Старенька тоді застудилася, а їй вже був 91 рік. Потеревенили про те, про се, погово­рили про справи насущні. «Завтра йтиму на мітинг з приводу річниці Голодомору», — ділюся, а у відповідь бабуся мало не схлипує: «Ой, я ж той голодомор і досі пам’я­таю!»

Бабусі Шурі у голодному 33-му було років 9-10, прикидаю. «Розкажіть, бабусю», —  наполягаю я і подумки картаю себе за неуважність, бо ж чула про це від неї раніше, та не надала належної ваги, а зараз в телефонній розмові її сповідь не матиме всієї повноти. Але її сло­ва в наступні десять хвилин мене приголомшили – бо багато в чому прозвучали як одкровення, хоча історій періо­ду Голодомору мені відомо немало.

Вона розповідала фрагментами — так, як виринали з пам’яті картини лиха, як малювалися в уяві кадри якогось окремого дня з че­реди сотні страшних і голодних.

— У нас по вулиці бродили люди — сухі, немічні, вони підходили до нашого подвір’я і весь час про­сили: «їсти, їсти…» Ми тоді жили трішечки краще за багатьох, хоча й самим майже не було що їсти (в родині було п’ятеро дітей —С.П.). Та чим могли батьки ділилися. Од­ного разу батько дав одному такому голод­ному червоного буряка, бо більше нічого не було, і він вхопив того буряка одразу до рота та почав його гризти. Рот навколо вкрився червоним соком, а мені здалося, що то кров. Як же я тоді злякалася! На все життя у мене залишився переляк… Той голодний і зараз ніби перед очима стоїть.

Батько суворо забороняв нам виходити за ворота, щоб нас не вловили і не з’їли го­лодні. А багатьох дітей, яких ми знали, з якими гуляли, поїли божевільні. Страшно.

Часто-густо вулицею їхала підвода, в яку вкидали померлих від голоду. І з тої підво­ди звисали їхні голови гронами. Кидали на ту підводу навіть таких, що ще дихали — щоб не вертатися по них вдруге. В яру за містом була вирита величезна яма, в яку скидали трупи. Її  не засипали, поки не на­кидали доверху мертвими, а тоді закидали землею і замасковували так, щоб не було вид­но, що то могила. Довго потім не могли її знайти.

Їли ми тоді усе, що траплялося. Найдобріше з усього була затируха, яку готувала мама. Але часто в хаті не було нічого. Тоді мама нам говорила: лягайте спати, щоб не просили їсти. Багато хто тоді захворів на ди­зентерію. Сильно хворіла і я. Десятки років потому, вже заміжньою, я перевірялася в лікарів, бо не могла завагітніти. І тоді вони мені сказали, що причина — ця дизентерія у Голодомор, через яку виникли зміни в організмі. Ось так Голодомор позбавив мене материнського щастя…

Моя двоюрідна бабуся усю свою любов все життя безмежно віддавала дітям своїх сестер і нам — внукам. І зараз вона для мене – найрідніша людина.

Голодомор зачепив своєю чорною пащею і мою родину… Тепер я про це не тільки знаю, я це відчуваю… А ввечері 25 листопада на підвіконні в своєму будинку я поставлю свічу пам’яті — за ненароджених дітей ба­бусі Шури.

Сьогодні про Голодомор в Україні ми говоримо часто з ситими шлунками. А що вже цей трагічний день припадає весь час на суботу, то для багатьох він стає ще й святковим: відзначають хто весілля, хто день народження, хто ще щось… Правду каже народна мудрість, що ситий голодно­го не розуміє. І дай, Боже, щоб якщо не єством, то розумом ми все ж усвідомлюва­ли пережите предками, бо як сказала моя бабуся, «дитино, воно ж може й повтори­тися. Он на Донбасі вже голодують»… Істо­рія не прощає забуття.