Більше двох років минуло з тих пір, як не стало Василя Сергієнка – журналіста, соціолога, громадського активіста, якого по-звірячому закатували нелюди у квітні 2014-го. Значну частину життя він прожив у Запоріжжі, однак благородний мотив – доглядати маму – привів люблячого сина в 2009-му в Корсунь-Шевченківський. І саме світлий край дитинства став для нього, 58-річного богатиря у вишиванці, останньою зупинкою життєвого потягу, що так бадьоро і нестримно мчав – наперекір труднощам, скрутам, несправедливості.
У Запоріжжі Героя України Василя Сергієнка пам’ятають і вшановують. Рідні, колеги, друзі, побратими, представники влади, громадські активісти з гордістю відкрили нещодавно, 18 серпня, меморіальну дошку патріоту, приурочену 25-й річниці Незалежності України. Незадовго до цього одну з найбільших вулиць обласного центру, Задніпровську, названо його іменем. І в суботу, 20 серпня, дві делегації – із Запоріжжя та Києва – приїхали в Корсунь-Шевченківський, аби поклонитись рідній матері Василя Миколайовича, помолитись і заспівати Гімн України на його могилі, побачити страшну місцину Виграївського лісу, де він був замучений нелюдами.
Із жовто-синіми стягами, у вишиванках, більш як 20 прибулих опівдні попрямували вклонитись Героям Небесної Сотні на центральній площі міста. Потому депутат обласної ради Володимир Зуєнко провів гостей на могилу до Василя Сергієнка, похованого на кладовищі біля лікарні. Там, поруч із надгробком, уже чекала в інвалідному візочку старенька матір – Ніна Андріївна Сергієнко. Не стримуючи сліз болю і скорботи, дякувала, що її сина не забувають. Спілкувались із делегаціями голова районної державної адміністрації Василь Клименко, секретар міської ради Сергій Старчевод, друг і побратим загиблого Анатолій Безуглий.
Їм – рідним і колегам – було що сказати про Василя Сергієнка. Те, що накипіло в душі та не дає спокою дотепер.
Олександр ЗУБЧЕНКО, начальник управління внутрішньої політики Запорізької облдержадміністрації:
«Я особисто знав Василя Сергієнка як науковця, знайомився з роботами дослідника, рецензував його кандидатську дисертацію. І вже тоді бачив, наскільки неординарна і цікава його постать, який глибокий аналіз отих важких соціально-політичних процесів, які відбуваються на півдні Запорізької області та в Україні загалом. А нині справа загиблого Василя Сергієнка дозволяє нам боротись за свободу і незалежність. Тільки в Запорізькій області загинуло понад 130 наших земляків під час проведення АТО на Сході. Та я впевнений, що ті високі ідеали, якими керувався Василь Миколайович у своїй правозахисній, просвітницькій роботі, не загинуть. Тут присутні його побратими, і вони продовжують боротись за справедливість. Але вже без нього».
Роман СЕМЧИШИН, побратим:
«Говоритиму не тільки від себе, а й від колег-республіканців Сергієнка із 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Дуже важка доля випала нашому роду. Впродовж останнього століття гинули найкращі. Репресії, голод, окупації, терор, війна… Василь Сергієнко був і залишається прикладом для людей, які хочуть змінювати свою країну, котрі не вибирають, де простіше, легше, безпечніше. Попри жорстокі експерименти над нашою нацією, Україна народжує героїв і, незважаючи ні на що, на нас чекає світле, справедливе майбуття. Бо за це боровся Сергієнко!».
Святослав ЩЕРБИНА, громадський активіст, приятель:
«Ми з Василем Миколайовичем жили поблизу один від одного – в одному Шевченківському районі Запоріжжя. Наші вулиці замикались поруч, і ми часто бачились, ходили в одну крамницю. Та заприятелювали на початку 90-х у «Просвіті», яка ще тоді називалась товариством імені Шевченка. А коли Василь очолив обласний осередок Української республіканської партії, в якій колись і я головував, ми займались захистом національних святинь, робили все, аби заборонити незаконне будівництво мостів через Хортицю, проводили акції протесту, видавали безліч тематичних публікацій. Відтак створили асоціацію «Захистимо Хортицю», керівником прес-центру якої став Василь Миколайович. Згодом ми створили громадську організацію «Збережемо святині Запоріжжя». А щодо особистих якостей, то згадую завжди його вміння бути етичним і водночас войовничим. Виховання мами Ніни Андріївни, а також громади заклали в ньому саможертовну любов до рідної землі, яка і привела до такого трагічного кінця».
Валентина СЕРГІЄНКО, дружина:
«Як би не було важко ворушити душу спогадами, та в нас є важливе завдання. Ми маємо видати книжку про Василя, де буде його біографія, вірші, фото, а також спогади людей, які його знали і любили. У мене в руках – так званий сигнальний варіант видання. Воно буде називатись «Космічний відголос». Оцю палітурку ще встиг зробити мій чоловік, але наповнювати книгу будемо ми з вами. Вже зібрано чимало споминів і думок найрідніших людей. Прошу всіх, хто має що додати, – приходьте, розповідайте, діліться.
Василь хоч і мав нелегку долю, та любив життя всім серцем. Свідченням цього є і назви авторських збірок – «Гостини в найкращої планети», «Дякую за зустріч, життя!». Життя, яке в нього відібрали…
Чи є надія зараз у суді відвоювати справедливість? Свідків мало, у виконавців вбивства – дуже сильний захист, три високооплачуваних адвокати. Можливо, засудять трьох убивць (хоча насправді їх було семеро), які під слідством. Та робити якісь прогнози не можу».
Вікторія СЕРГІЄНКО, донька:
«Мій батько був енергійною та творчою людиною. Мав три освіти – ветеринара, журналіста і соціолога. Та на першому місці для нього завжди була діяльність громадська, відстоювання заповідей справедливого суспільства. Із соціології він написав кандидатську дисертацію, однак захистити її не встиг: події на Майдані, в яких брав активну участь, відтермінували працю наукову.
Тоді, у квітні 2014-го, про загибель батька я дізналась з новин по радіо. Не хотілось вірити в почуте. Зараз потрохи отямились, працюємо з матір’ю над книгою про батька. Хоч я психолог за фахом, та намагаюсь допомагати у створенні видання всім, чим можу і вмію. У нас із батьком різні професії. Він був, зокрема, чудовим поетом. А я написала лишень один вірш. Про батька».
