Валізи, квитки, метушня, тривожний звук гудка, прощальне «щасливої дороги!» крізь сльози… І ось – потяг на горизонті. Виповзає, мирно постукуючи колесами, і забирає в свої теплі вагони весь цей неспокійний потік людей, емоцій, слів. Саме таким є вокзал для звичайних пасажирів. Та зовсім інакшим він є для тих, хто проводить тут більшу частину свого життя.
А працює на залізничній станції «Корсунь» 18 осіб: начальник, станційний працівник, прибиральник, а також позмінно – п’ятеро чергових за пультом, п’ятеро квиткових касирів та п’ятеро вантажних працівників. І для них усіх залізниця – не лише перон і платформи, а ціла система, що забезпечує перевезення пасажирів і вантажів, завантаження/розвантаження вагонів, безперервний контроль за рухом потягів… Щоб хоч трохи розібратися у внутрішній кухні, їдемо на залізничну станцію «Корсунь».
Де б’ється «серце станції»?
«Серце станції» – це пост електричної централізації. Начальник дозволяє нам зазирнути за двері із написом «Стороннім вхід заборонено». Що ж секретного у цій «таємній кімнаті»? Значну її частину займає 
великогабаритний пульт із десятками кольорових кнопок, важелів і написів. За пультом управляє та контролює рух потягів черговий Володимир Бондаренко.
– За цим пультом я працюю 24 роки поспіль, – каже пан Володимир, – а загалом на залізниці – понад 30 літ. Цей пульт для мене – як продовження руки. Автоматично роблю всі операції, реагую на будь-який сигнал миттєво. А найважче даються нічні зміни. Одному черговому їх випадає дві на тиждень. Як не спати всю ніч? Та нема коли й розслабитись. Протягом однієї доби нашою станцією проходить 240 поїздів.
«На Укрзалізниці зараз не найкращі часи, але ми не здаємося»
– Не забувайте про вантажно-навантажувальні роботи, – додає начальник станції. – За добу близько 38-ми вагонів навантажуємо металоломом, лісом, вивантажуємо міндобрива, вугілля, нафтопродукти, будматеріали, камінь-вапняк. Це важка робота, а матеріальна мотивація працівників залишає бажати кращого. На Укрзалізниці зараз не найкращі часи, неспроста залізничники по всій країні масово звільняються, але ми не здаємося.
Олексій Гузь керує станцією із 2003-го. Саме в тому році капітальний ремонт змінив приміщення вокзалу до непізнаваності, перенісши його із «совдепу» в сучасність. Олексію Миколайовичу вдалося відразу «включитися» в процес, бо за спиною – технікум, «виш» залізничного профілю, досвід роботи. Не завадили також досвід очільника пожежної охорони, а також хіміка-дезінфектора на ЧАЕС. Все це навчило не опускати рук і думати, як рухатися далі навіть у найскрутніших ситуаціях.
«У мене Санта-Барбара за вікном»
А ось і квиткова каса. На зміні – Тетяна Корнієнко, яка привітно розповіла: «Мій батько Володимир Малюк працював на станції «Корсунь». А ще свекруха Ліда Василівна, чоловік Володимир та брат Михайло Єрмоленко. І тим, що я тут, мабуть, також розпорядилася доля».
Працює каса працює вночі без перерв (вдень з однією перервою – з 13.30 по 15.30). Як витримує жінка без сну?
– Та хіба тут поспиш? – сміється вона. – В мене знаєте яка Санта-Барбара за вікном? То сльози прощання, то освідчення в коханні, то бійки-розбірки… Але бувають історії прекрасні. Колись-то дідусь серед ночі спішить, опираючись на палицю, із розкішним букетом квітів, аби зустріти з поїзда свою бабусю. Обіймаються, радіють, як юні закохані, бояться навіть на хвильку відпустити руки один одного. В такі моменти сама ледь не плачу: скільки прекрасного в одному фрагменті життя…
І скільки таких історій бачив цей перон! Скільки їх бачили залізничники, особливо ветерани, які віддали галузі десятиліття. І саме під час нашого візиту на станцію повз неї проходив Іван Стець, який пропрацював медпрацівником залізничного ФАПу з 1988 по 2015 рр. Уже й ФАПу цього немає, а Івана Михайловича до сих пір згадують як «золоту людину». Тож залишається побажати залізничникам в день їхнього професійного свята, аби кожен із них заслужив своєю працею повагу від людей, а новий день приніс врешті позитивні зміни у галузь, якій вони присвятили життя.
